Розділ 9

— Ти ж підеш зі мною? — випитувала я Аніту, перед тим як полишити приміщення кінотеатру. — Завтра.

Шампанське неабияк врятувало огидне становище. Схоже, в стресових ситуаціях я попросту не можу існувати без алкоголю, і це кепсько. Напевно.

— Звісно заїду, — Аніта здалася мені геть не втомленою. Крокувала, наче перша леді, водночас встигаючи друкувати повідомлення та розв’язувати буденні проблеми з чоловіком. — О дев’ятій тридцять під твоїм будинком.

— Угум, — пробурмотала я. Вдома на мене чекав безлад, в який я впала змученим обличчям, вирішивши днями неодмінно запросити прибиральницю.

Новий день розпочинається обурливо рано та перетворюється на круговерть тривожних та геть розгублених думок, бо бісовий розум все тисне на кнопку «копія», надсилаючи мені у свідомість небажані нагадування про вчорашні події.

— Ось ти наче... — бурмочу до себе, виписуючи в нотатник усіх підозрюваних. — Ну цей якийсь старий, точно не він. Той пахнув молодо.

Дописую чергове ім’я до списку вчорашніх гостей чоловічої статі. Перекидаюся на живіт, розкинувшись двомісним ніжно-зеленим ліжком у білих простирадлах, наче на хмаринці, та кусаю кінчик ручки. На дворі поволі світає.

Швидкома набираю Аніту.

— Чуєш, у мене є кілька імен. Мені потрібно, щоб ти сказала, чи сиділи вони в залі, коли я запізнювалася. І чи хтось заходив до зали після мене.

— Ніхто не заходив після тебе, — невдоволено виголошує Аніта, спиняючи пробіжку. Затим роздратовано зітхає: — Всі вже сиділи там.

— Але це дивно! — я виводжу великі очі в стилі Тіма Бертона на полях нотатника, згубивши геть усі шляхи. — Хтось мене поцілував. Хтось з гостей. Хтось мав не бути в залі. Запізнився. Або мене поцілував якийсь рандомний хлопець-фанат та збоченець, який тепер всьому світові про це розтринькає! Уяви ці заголовки! Ангеліна Мальована перепихнулася з хлопцем в коридорі кіно!

— Треба було дізнатися, чи є там камери, — я чую, як Аніта розминається. Зиркаю на прочинені двері балкона, усвідомлюючи, який там мороз. Березневий світанок, Діво Маріє! На мені досі товста зимова ковдра, а вона сто відсотків у легкому спортивному костюмі. — Шоста тридцять, ти збираєшся?

— Я ж не до короля їду, — люто чмихаю. — Легкий макіяж, гарний хвостик і готово.

— Ангеліно, послухай мене, — раптом відрубує сокирою Аніта, і я майже бачу як вона застережливо підіймає важку долоню. — Обличчя одного з найкрутіших українських брендів. Почула? Ти. Ти обличчя бренду. У цей одяг вибираються зірки по всьому світу. Ти усвідомлюєш, яка це можливість? Будь ласка, забудь про всіх клоунів, які лізуть тобі у голову, та думай про життя та гроші.

— Але це ж ненормально, що мене хтось поцілував! Це порушення кордонів! Це спроба...

— З тобою неможливо працювати! Ти втратиш усе, що маєш!

— Тому я і плачу тобі чимало нулів… Господи, та не кричи ти так! — я враз кладу слухавку, не бажаючи вислуховувати чергову нотацію та кладу підборіддя на нотатник. Минуле простягає свої кістляві пазурі, прагнучи зідрати з мене скальп. Я знову бачу тонкі вуста, ті бісові очі та тихі рухи. Чую дорослий голос і не можу поворухнутися. Тіло охоплює параліч.

Небезпека відділяється від темряви, перетворюючись на живу тінь минулого.

— То хто ж мене поцілував?

⛧⛧⛧

Ранкова телефонна розмова з рідною Олею дозволяє трохи відпочити серцем. На кухні цілковитий безлад, але я вимушена змахнути все сміття додолу, щоб гарненько зняти на камеру блискучий білий стіл та свою ранкову рутину з приготування їжі.

Я б надала перевагу жирній піці на замовлення, але...

Зрештою я готую якийсь сніданок з лосося, пармезану, листя салату, помідорів та чорних оливок, який потім вкидаю до холодильника на кладовище з інших салатів. Пізніше накладу звук та зроблю рекламу усіх цих продуктів, які можна придбати за великими знижками, але наразі топаю до вхідних дверей. Дорогою натягаю на обличчя медичну маску, волосся збираю у хвіст, відтак тисну на ручку.

— Доброго ранку, доставлення піци «4 сири» для Світлани Яремчук.

— Доброго ранку, — простягаю готівку з чайовими, забираю своє досі тепле замовлення, дякую, а тоді зачиняю двері стегном.

Отакі реалії.

⛧⛧⛧

— Натискай, — наставляє Аніта, схрещуючи руки в чорному пальті із золотим ґудзиками. Її маленькі очі підведені чорним, а вилиці здаються гострішими, аніж зазвичай. Волосся довге, наче в русалки, та трохи в’ється.

— Сама тисни, — я пускаю нервовий смішок, глянувши на домофон.

— Натискай.

— Я не братиму це на свою душу! Четвертий під’їзд, 55 квартира! Та я помру!

— Досить в це вірити, — Аніта насилу стримує обурення, коли рішуче тицяє на потрібні кнопки, а я лишень пирхаю. У багатьох культурах число 4 асоціюється з невдачею або навіть смертю, оскільки у деяких мовах воно звучить схоже на слово «смерть». А 55 це двічі ненадійність та імпульсивність.

— Ми розіб’ємося у ліф...

— Так? — лунає сонцеликий голос пани Олександри, і я усміхаюся, ставши ближче до домофона.