Розділ 8

От вам хрест, я не збрехала, коли на всю країну назвала Назарія Ждановича до біса привабливим. Так, деяким моїм знайомим він здається ніяким ба навіть геть не симпатичним, але на колір і всяк товариш не всяк.

Назарій на п’ять з хвостиком років старший за мене та має до німоти виразні риси овального обличчя. У профіль його ніс рівний, але якщо дивитися прямо, то трохи зігнутий ліворуч. Губи повненькі, щетина присутня, а очі карі-карі, наче зерна кави. Серйозні та уважні. Густі брови лежать низько, а темно-коричневе волосся коротке та злегка розпатлане.

— О, — зривається з моїх вуст.

А ще він має 183 сантиметри та чорний костюм з такою ж воронячою краваткою.

— І ти тут, — кажу перше, що спадає на думку оскаженілому мозку, який метається черепною коробкою, перебуваючи на межі вибуху. Тим часом серце б’ється головою об ребра.

— Привіт, — киває Назарій, глянувши кудись униз. Його усмішка ледь помітно згасає, наче вичерпаний сірник. — Не думав, що ти любиш фільми.

— Оу, — я невдоволено зводжу брови, опустивши очі, та слабко хитаю головою. — Не думала, що у мене нове інтерв’ю.

Знову глипаю на Назарія, який раптом витріщається на мене зверху з якоюсь неприхованою цікавістю... Знущанням. Я бачу в його очах зверхність, нарцисизм і дурнувате ставлення, наче до розумово відсталої. Ба навіть поблажливість, яка змушує органи розгорітися ще сильніше. Однак цей гнів надає сили вперто стояти на місці, а не давати драла до вбиральні через до жаху темний та інтенсивний погляд чоловічих очей.

— З інтерв’ю у тебе дуже погано. Погано з емоціями та витримкою, — провадить Назарій, зітхнувши. На мене лине запах чорничної гумки. — Не контролюєш себе.

— Це такий образ, — встрягаю, невдоволено смикнувши підборіддям. Обличчям враз розповзається захисна посмішка.

— Неврівноважена жіночка?

— Ти навіщо до мене підійшов? — я раптом виструнчуюся, опустивши руки просто себе. Здіймаю підборіддя, заледве розкривши червоні вуста. Назарій дивиться кудись угору, а тоді знов на мене, змушуючи серце вмикати дриль та гуркотіти від паніки. — М?

— Був дрес-код, а ти в червоному. Думав, потребуєш уваги.

— Це мій стиль, — зауважую.

Назарій чомусь пускає короткий смішок, на хвильку заплющивши очі, а на моїй щелепі виступають жовна.

— Ти й на похорон у червоному прийдеш?

— На твій прийду.

— А от і Ангеліна Мальована, — зі стриманою радістю розпочинає Аніта, підходячи ближче. Секунду ми з Назарієм тримаємо погляди, відтак одночасно обертаємо голови на звук. Аніта стоїть з жінкою, якій близько п’ятдесяти років. Вона огорнена білою сукнею-вишиванкою до колін. Рукава довгі, силует приталений, а на поясі та плечах мереживні вставки. Тканина на руках накладена одна на одну в три шари, наче тортик, а сиве волосся сплетене в хитромудру зачіску.

Давно не бачила жінок подібного віку в нашому шоу-бізнесі. І це проблема.

— Ох, — встрягає жінка, — і справді, як намальована!

Назарій знову випускає легкий смішок і повертає голову геть в інший бік, не витримуючи такої іронії, а опісля знову обертається до нас.

— Доброго вечора! — я радісно блискаю зубами, простягнувши жінці долоню зі срібним браслетом.

— Панна Олександра, костюмована директорка фільму та співзасновниця бренду одягу ZANEER, — презентує жінку Аніта, а я цикаю до неї зубами.

— Звісно, я знаю, хто це.

Атож ні! Мені не вистачає годин у добі, щоб банально зайнятися чимось, що мені справді подобається, а тут якась костюмована директорка. Вона ручкається зі мною, тепло усміхаючись своїми зморшками.

— Дуже приємно нарешті зустрітися. Не повірите, але моя племінниця завжди дивиться Ваші відео на ютубі.

— Ох, дякую! — схиляю голову на бік. — Я дуже рада це чути!

В її наманікюрених пальцях шампанське.

— Я давно думала запропонувати Вам співпрацю. Хотіла б бачити у своєму бренді, а бажано його обличчям. Особливо після того, як Назарій розхвалив Вас. Ви й справді маєте ідеальну для мене зовнішність та фігуру, люба.

Я тягну кутки вуст, хутко глянувши на Аніту, а вона агресивно скидає брови, продовжуючи усміхатися. Розум так моторно обирає відповіді на кинуті фрази, що відкидає файл зі словами «Назарій розхвалив тебе».

— Справді? Це так неочікувано, я трохи здивована...

— О, я б дуже хотіла обговорити це найближчим часом, — веде Олександра, прокрутивши кистю, а її тон вказує на те, що жінка наврядчи прийме відмову та налаштована до жаху серйозно. — У кав’ярні, офісі чи навіть вдома, не має різниці, якщо Ви згодні.

— Звісно, я згодна. Тобто, я готова дізнатися подробиці.

— Як щодо мого будинку?

— З радістю!

— Ох, тоді я зв’яжуся з Вашою приємною подругою щодо деталей зустрічі, коли будемо вільні, — ніжно зазначає пані, ледь обернувшись до моєї менеджерки. — Які чудові дівчата, правда, Назарію?

— Неймовірні, тітко Сашо.

— Тітко Сашо? Тітко?.. — шепочу під носа, нажахано вигнувши брови, й зиркаю на Аніту, що лише заплющує очі, мовляв, ага, зберися та не панікуй.