Розділ 7

Я перестаю дихати, функціонувати та жити, вмить ставши статуєю, яка нічого й ніколи вже не відчує. Чомусь мене паралізує. Чомусь хтось мене цілує, і чомусь повною мірою я цього досі не усвідомлюю. Чужі долоні на моїй голій спині, тверді вуста на моїх, і раптом я відхиляюся убік, заплутавшись у ногах, викрутившись із легких рук, і прожогом біжу в далину до джерела світла.

Стривожено обернувшись через плече, розумію що від незнайомця не зосталось і сліду.

— Пані? — чую хлопця, який визирає з-за повороту. — Вам сюди.

— Так, іду, — випалюю, але виходить якось автоматично, ніби запрограмована відповідь на одне з сотні базових питань.

Я вибігаю на світло, але знову прокручуюся до темного коридору. Очі величезні, чуттєві губи розтулені, а думки розлітаються приміщенням, наче купка маленьких метеликів зриваються з грудей.

— Цей... — шепочу, глянувши на працівника, який йде просторим приміщенням, прикрашеним до сьогоднішнього заходу, але вкотре дивлюся в моторошну порожнечу. — Там...

Там хтось був. Хтось поцілував мене і зник. Мене поцілували.

— Прошу, нам до другої зали, — веде хлопець.

Мене поцілували.

— Я віднесу ваше пальто до роздягальні, пані Ангеліно.

Хтось поцілував мене.

— Роздягальня в кінці коридору, прошу до залу.

Мене поцілували у вуста. У мої вуста. Поклали долоні на лопатки та змусили застигнуть, наче цемент, здійняти голову й втратити контроль над власним тілом, перетворивши на ляльку.

— Дякую, — видаю першу ліпшу відповідь, яка, сподіваюся, підійшла до того всього, що мені казав юнак. Увійшовши до темного приміщення, де підлога встелена червоним килимом, я не одразу усвідомлюю, що тепер уся увага залу прикута до мене, як до тої, що спізнилася.

Шостий ряд, третє місце, нагадую собі та починаю вдивлятися в позолочені номерки своїм препаскудним зором. Окреслюю на першому місці якусь дівчину в кавовому штанному костюмі, а на другому — Аніту з рівним волоссям та в короткій чорній сукні з довгими рукавами, що облягає її округле та навіть мужнє тіло.

— Перепрошую, — бубоню, а тоді нарешті падаю на своє місце. Навіть не встигаю глянути, хто сидить по інше плече, бо руку моментально смикає Аніта. Схоже, фільм давно почався.

— Що в «жодних яскравих кольорів» тобі було не ясно?

— Мене поцілували, — шиплю їй на вухо, склавши долоні човником.

Аніта обурено скидає брови, відвертаючись до екрана з фільмом, а мені якось байдуже на цю дивну реакцію, бо, сказавши про пережите божевілля хоч комусь, стало значно легше нести цей тремтливий тягар у грудях.

У фільм я точно не занурюватимуся, бо надто заклопотана тим, що передивляюся пережитий момент у свідомості десятки й сотні разів, намагаючись перестати так гаряче дихати та бити дрижаки, згадуючи ніжні долоні, тепло чужого тіла...

Знизивши яскравість екрана на телефоні до мінімуму, починаю друкувати особисте повідомлення Олі.

Я: Мене хтось поцілував.

Я: І я не знаю хто.

Ольга: В сенсі ти НЕ ЗНАЄШ хто?

Ольга: Чоловік чи жінка?

Ольга: Я не розумію.

З моїх рук миттю висмикують телефон, тому мушу миритися з важким характером Аніти та повернутися до нудного теперішнього з нецікавим драматичним фільмом. Наполовину витягаю ноги з туфлів, щоб дати їм трохи перепочити.

Господи, мене поцілували. Це точно був чоловік. Напевно, в нього не було бороди. Можливо, щетина. Але те, як він схопив мене за руку, як потягнув до себе...

Господи, мене хтось поцілував! Якийсь невідомий чоловік взяв та поцілував мене без мого дозволу! Ось так нахабно, в темряві, поки я була такою наляканою й беззахисною та ледве стояла на ватяних ногах!

Господи, я збожеволію!

Коли фільм добігає кінця, до слова запрошують творців стрічки, а опісля кількох головних героїв. Я дивлюся на кожного потенційного таємного цілувальника, але не можу зрозуміти, як саме маю впізнати потрібного. Таємний цілувальник у коридорі. Таціко. Так буде легше. Лаконічність ще нікого не згубила.

Зараз мені неабияк потрібен лайф-коуч, яким я є для мільйона людей в інстаграмі, п’ятисот тисяч шанувальників у тіктоці та майже сто тисяч на ютубі, який почала вести відносно нещодавно. Я даю поради роками, вчуся любити себе, бути сміливою, але сама...

Аніта всовує телефон назад мені в руки, і я квапливо беруся знімати залу, а також акторів, які дають інтерв’ю, щоб пізніше змонтувати відеонарізку з усіма моментами вечора.

Можливо, щоб зрозуміти, хто саме мене поцілував, мені необхідно опинитися з ним на тій самій відстані або й узагалі поцілувати знову? Та що ж це за Попелюшка така! Тільки от замість черевичка мушу підбирати вуста!

По закінченню обговорення всі гості поволі лишають залу та виходять у коридор, а я навіть не можу зосередитися на тому, що вбрання людей довкола ніжних, близьких до чорних та білих відтінків. Якось забула про дрес-код. Та й розробники фільму вдягнені в яскраві кольори, тому буду типу однією з них.