Розділ 6

Цей момент вже сьогодні!

І Господи, я ненавиджу своє тіло! Я попросту його не зношу! Настільки сильно цураюся, що трохи не пів години сиджу на краю ліжка в місиві кольорового одягу та знесилено давлюся слізьми.

Я вчу людей любити себе, але сама не здатна цього зробити. Ненавиджу себе!  Бісові стегна, що раптом стали більшими, триклята талія, яка не така підтягнута, як мрію, огидні руки, які, ані худі, ані мають м’язи.

Не переношу своє обличчя. Сухе, ніяке, бліде. З мого волосся неможливо нічого зробити, воно несподівано наскільки чорне, настільки рідке, що серце ховається під столом від землетрусу емоцій, а мій ніс зненацька до біса гігантський, до жаху не гарний у профіль, лоб завеликий, плечі широкі, а руки малі. Ноги надто короткі, і я зовсім не висока!

Негайно (Аніта): У місті затори, виходь за годину. Я чекатиму на тебе при вході.

Негайно (Аніта): Жодних яскравих кольорів. Максимально чорні та білі.

Негайно (Аніта): Вивчаю інстаграми гостей, надсилаю фото їхніх суконь та зачісок нижче.

Я гучно схлипую, б’ючи себе руками по розпухлому обличчю, бажаючи роздерти тіло на шматки, борючись з негаданою агресією до себе, різким потягом зачинитися вдома всім на зло та нікуди не піти, видалити соцмережі, закінчити публічне життя та переїхати до Франції, де буду жити за заощаджені кошти. Це почуття таке гостре, що годі втриматися, але я кашляю, а відтак зводжуся на підкачані ноги та судомно зітхаю.

— Ти не маєш права розкисати, — повторюю, рушивши до шафи. Рвучко відсуваю легкі дверцята вбік та втуплююся в місиво кольорів. — Ти сильна. Якийсь там вихід у люди — це ніщо. Ти пережила Крим і Рим, і мідні труби, Ангеліно! Зараз важко, але, як тільки я зайду до кінотеатру, в мене неодмінно з’явиться мотивація діяти, знімати та спілкуватися з людьми.

Я хапаюся за червону та до дрижаків відкриту сукню, бренд якої маю розкрутити. Натягаю її на себе, пускаючи ковзку тканину тілом, а опісля підходжу до дзеркала, щоб зав’язати вбрання.

Сукня сягає самих щиколоток та щільно облягає усе тіло. Шовк ніжний, невагомий, спина повністю оголена, а верх має лише одну товсту бретель, яка тягнеться від грудей до лівого плеча та зв’язується на шиї. Цей тугий вузол — усе, що тримає верх сукні.

Я прудко беруся за макіяж, жалкуючи, що не записалася до візажиста. Думала, впораюся сама, однак зрештою роблю терміновий дзвінок, відтак починаю перетворювати себе на принцесу, а за кілька хвилин на першому поверсі лунає дзвін. Я біжу вниз, забувши вимкнути пісню Havana Каміли Кабейо¹, й рвучко прочиняю металеві срібні двері.

— Дякую! — кидаюся на шию Олі, яка вже стягує із себе довге пальто.

— Що з волоссям, мати рідна? — веде подруга, поки я чимшвидше перебираю ногами в домашніх капцях, біжучи назад.

— Я не знаю, що робити! Треба щось просте, але особливе! — падаю за туалетний столик, забитий тонною косметики, та хапаюся малювати стрілки, водночас шукаючи блискучі тіні, які нанесу на кутики очей.

— Я все зроблю, — Оля автоматично дістає плойку та обирає потрібні лаки. Ставить мою червону помаду вперед, кладе накладні вії, а тоді додає звуку пісні, бо саме зараз розпочинається Carmen, Lana Del Rey. — Зробимо із тебе зірочку. Без паніки.

— Та яка там паніка, — я тягну шухляду, відкриваючи вид на нескінченні пари сережок. Добре, що в підліткові роки, ми відвідували чимало курсів з макіяжу та перукарства. Часом це рятує життя. Здебільшого моє.

Оля береться за великі локони, додає об’єму на коренях, а я вдягаю між тим масивні й золоті прямокутні сережки. Трохи спізнююся, тому хутко застрибую в чорні босоніжки на квадратних підборах, а Оля здіймає дві сумочки:

— Чорна на ланцюжку чи бежевий клатч?

Заплющую очі, збуджено махаючи долонями, та тицяю на бежевий. Чмокнувши одна одну в щоку на останок, тікаємо з будинку, лишивши по собі страшенний безлад. Оля рушає до таксі, яке оплатила їй, а я, поки чекаю на своє, що поїде геть в інший бік, навіть примудряюсь зняти себе в повний зріст, лукаво посміхаючись камері. Наперед матиму відео для історії в інстаграм, але однаково доведеться добряче постаратися та влізти в об’єктиви всіх камер на заході. Або дати інтерв’ю, якщо побачу працівників місцевих новин.

Таксі справді стає в заторі, але я навіть не встигаю хвилюватися, бо холодний розум поклав істерику в нокаут, і тепер я вивчаю історію своїх типу друзів у шоу-бізнесі, щоб ні про кого не забути. Ми маємо спільний чат для буденного спілкування, але наразі не можу дати раду геть усьому, усвідомлюючи, що поєдинок з боксу ще не закінчений.

Таксі неабияк мене затримує.

— Господи, там аж так багато машин? — панічно вистукую підборами, витягаючи шию до лобового скла.

— Сьогодні цілий день так. Ремонтні роботи.

До того ж сьома тридцять, всі люди вирішили кудись поїхати. Захід почнеться о восьмій, а закінчиться взагалі колись у години непроглядної ночі.

Негайно (Аніта): ?

Мій шлунок труситься. Серце робить ремонт, свердлячи мої нерви, що гуркіт навіть до вух доходить, а долоні чогось пітніють. Я мала приїхати раніше, щоб познайомитися з впливовими людьми, сфотографуватися чи зняти відео, але через свої вічні істерики, імпульсивність та через саму себе загалом я знову програю.