Розділ 2

Моє особисте життя — це точне не те, чим варто хвалитися. Ні, звісно, я можу запевняти усіх та кожного, що «бережу себе для одного-єдиного чоловіка, з яким поєднаюся душею після весілля», а деякі люди навіть поважатимуть це рішення. Батьки, наприклад, чиї діти слухають мене.

Може, моя бабуся?..

Двадцять два роки — це не старість, але здається, ніби я проґавила якусь особливо важливу частинку свого підліткового життя.

Та про це світові знати зась.

Мої чорні підбори вистукують дерев’яною підлогою, коли поспішаю до столика біля панорамного вікна з прекрасним видом на річку Дніпро та нічний Київ, який завжди чарував метушливим життям під зоряним небом.

Кладу біле пальто на спинку бежевого дивана та усміхаюся чоловікові, який саме зводиться на ноги м’якого помаранчевого стільця по інший бік столика.

— Вибач, що спізнилися, — мені не вдається втамувати ознаки бігу, але тішить принаймні те, що Юрій відповідає фотографіям, які лишив в інтернеті.

— Нічого, нічого, я сам тільки підійшов. Дорогою наткнувся на аварію, тому спізнився.

— О так, жахлива аварія! Я також бачила світлини та дописи, поки їхала, — підтримую, збираючись сісти за стіл, а Юра вчасно підсуває мені стільчика, змушуючи присоромлено усміхнутися, а шкіру взятися сиротами. Серце стукає кулаком по каменю, та я лише трохи суну засув, дозволяючи йому зиркнути мигцем на нового кандидата.

Юрій Семенко — високий юнак, витягнутий та в непоганій формі. Легка щетина та привабливі блакитні оченята. Всього на чотири роки старший, зі стабільною заробітною платою, без психічних захворювань (ну я сподіваюся) та доволі білими зубами.

— Merci¹, — на моїх щоках проступає дурнуватий рум’янець, а гострий переляк у мозку одразу вигадує сотні тем для розмов, аби не сидіти в тиші.

Тільки не мовчати, тільки не незручні паузи…

— Ти приїхав на своїй машині? — цікавлюся, вмостившись зручніше, а за секунду даю собі подумки ляпаса. Серце вирішує затулити вуха та сховатися якнайдалі від сорому. — Тобто, я не через меркантильність, не подумай.

У мене й самої грошей достатньо.

— Мені просто цікаво, бо ти сказав про аварію, і оце згадала про те, що їхала на таксі. Пощастило, що мій дім з іншого боку.

Юрій сідає напроти, беручи до рук меню. Приємне жовте світло огортає його синій діловий костюм приглушеного холодного відтінку. Непогано пасує до моєї червоної атласної мінісукні з одним відкритим плечем й іншим довгим рукавом. Однак відчуваю себе надто оголеною й хочу приховати частину грудей та плечі вугільними пасмами.

— Нічого, — вдавано сміється Юрій, розглядаючи страви. — Я маю машину, але вона в ремонті через подряпину. Сьогодні відвіз, бо ще зранку помітив такий сюрприз.

Він же неодмінно знає, що я та сама Ангеліна Мальована. Мало хто не знає. Та й спілкувалися ми достатньо довго, однак він чоловік працьовитий, тож, може, і не витрачає вільний час на соціальні мережі. Що як я зависокої думки про себе?

Господи-Боже, я надто сильно кип’ячуся, як для тієї, хто розповідає сотням і тисячам життєві поради та про любов до себе. Де ж моє славнозвісне «завжди бути на своєму боці?»

— О Господи, це жахливо! А вже відомо, хто саме це зробив? Переглядав камери ЖК? — питаю, вивчаючи чоловіка, поки той не дивиться на мене.

— Доброго вечора. Мене звати Олексій, сьогодні я буду вашим офіціантом. Готові зробити замовлення?

З одного пекла в інше. Тепер і мій мозок забарикадувався від реальності десь в затишному куточку, де існують лишень жінки, з якими почуваюся безпечно. Моя свідомість досі не може второпати, як спокійно розмовляти з чоловіками.

— О, так, — хутко зиркаю на меню.

— Дайте нам хвилинку, — каже Юрій. Хто він? Ах, точно, юрист. Прекрасна робота. А якщо він обере страви раніше за мене й доведеться сидіти в тиші, як дурепа? Слід діяти вихорцем.

Куди й поділася моя самовпевненість відомої жінки-інфлюенсерки.

— Я візьму ризото з кроликом і соусом з білих грибів, — кажу, глянувши на ціну в 528 гривень. Це для мене не проблема, хоча однаково сплатити рахунок має Юрій, бо саме він наполягав на зустрічі після тижня листувань в інтернеті.

Чоловік обирає довго.

— А поки буде готуватися, — звертаюся до Олексія в чорно-білому вбранні, — я візьму склянку не газованої води.

Приємна музика лине здалеку, змушуючи волосся на шкірі ставати дибки. Мені стає спокійніше, але однаково розумію, що без вина діла не буде. Ну не зможу я розслабитися за одним столом з чоловіком навіть попри затишні свічки, приємний аромат та десятки людей.

Поставити на місце якогось зарозумілого чолов’ягу, який вважає, що жінки — це непотріб? Господи-Боже, та це як два пальці об землю! Повечеряти тет-а-тет з потенційним кандидатом на роль бойфренда? Ох...

— Я буду батат фрі з трюфельним майонезом, — оголошує Юрій, і я повільно вирівнюю спину, відставляючи склянку води та уважно слухаючи чоловіка, бо боюся здатися неактивним слухачем. — Що хочеш з випивки?

Мозок клацає, розгортаючи файл з нагадуванням, що цей ресторан налічує дві тисячі винних напоїв, з яких понад триста — шампанське. Як-не-як, а обраний заклад не з дешевих та справді вишуканий.