-13-

Я повільно запустила тремтячі пальці в кишеню піджака, намацуючи холодний метал та діамант обручки. Потім повільно витягнула її і одягла на палець з гіркотою зітхаючи. Коли Максим зробив мені пропозицію, я раділа і була на сьомому небі від щастя. Один погляд на ту недорогу обручку приносив мені задоволення, а серце починало битися швидше. Обручка ж Шкляра не викликала таких емоцій. Навпаки, вона змушувала хвилюватися від невідомості, що мені приносив кожен новий день поруч зі Святославом. 

Не встигла я одягнути обручку, як двері мого кабінету знову відкрилися і в кабінет влетіла Крістіна — моя кузина і донька дядька Семена. Вона важко дихала, а її очі ледь не вилазили з орбіт від дикого захвату.

— Аліно, це що, щойно Святослав Шкляр був у твоєму кабінеті?! — ледь не на писк перейшла вона, підлітаючи до мого столу.

Мене пересмикнуло, бо тільки її розпитувань мені зараз бракувало для повного щастя.

— Тобі здалося, Кріс, — максимально байдуже збрехала я, ховаючи руку з обручкою під стіл і закриваючи ноутбук. — Це був один із нових аудиторів. Навіщо Шкляру сюди приходити?

— Та ну ні, не розказуй мені! — Крістіна розчаровано надула губи й впала в крісло навпроти, те саме, де щойно сидів він. — Я ж бачила його спину біля ліфта! Таку статуру й дорогий костюм ні з чим не переплутаєш. Невже я помилилася? 

Я лише знизала плечима у відповідь.

— Ах, шкода, що це не він. — засмучено мовила кузина, — Боже, Аліно, ти б знала, який він мега крутий! Відколи Шкляр переїхав до нашого міста, кожна красуня мріє хоча б про зустріч із ним. Про нього стільки пліток ходить!

Я мовчки закотила очі, підпираючи щоку долонею. Слухати дифірамби моєму особистому кошмару не хотілося, от зовсім. 

— Мені от подружка розказувала, — Крістіна подалася вперед, знизивши голос до таємничого шепоту, — що вона десь відкопала старі фото Шкляра десятирічної давнини. Кажуть, він тоді жив у столиці й був заручений із якоюсь тамтешньою фіфою, донькою якогось міністра чи олігарха. Щоправда, весілля так і не відбулося, і інформація наче не підтверджена, бо всі згадки про це вичищені з інтернету. Але уявляєш? Якась дурепа його втратила! Я б на її місці зубами за нього трималася. Я б з радістю стала його нареченою, а потім дружиною. Вийшла б заміж за такого чоловіка і не працювала б жодного дня у своєму житті!

Я ледь стримала гірку усмішку. Оце так іронія. Кузина мріє про його мільйони, а я готова віддати все, аби просто повернути своє колишнє, спокійне життя і більше не бачити холодну усмішку Шкляра. Ніколи.

Коли Крістіна нарешті набалакалася і перевела подих, я сухо запитала:

— Кріс, ти взагалі чого прийшла? Я поспішаю, мені треба додому.

Обличчя кузини миттєво набуло жалісливого виразу,  вона склала руки в благальному жесті і мало не пустила крокодилячу сльозинку. 

— Аліночко, ну будь ласка, візьми мене до себе на роботу! Тато ж казав тобі, що я можу стати в нагоді? Я буду, чесно. Я буду допомагати: папери перебирати, каву носити, все що скажеш!

— Крістіно, у нас зараз немає вільних вакансій, — втомлено зітхнула я, відчуваючи, як пульсує біль у голові. — Я подумаю над цим пізніше.

— Ні, не пізніше! — у неї на очах моментально виступили сльози, і вона заканючила на весь кабінет. — Якщо ти мене не візьмеш хоча б секретаркою, батько мене засуне в поштовий відділ податкової! Ти уявляєш, що це таке?! Я не хочу туди! Там же працюють самі старі бабусі — вредні, дивні, які постійно бурчать і пахнуть валідолом. Я там з розуму зійду за перший тиждень! Ну Аліно, врятуй мене, будь ласка!

Ниття Крістіни добивало остаточно. Я відчувала шалену втому, а попереду ще був вечір. Цілий вечір в компанії Шкляра. Тож я вирішила, що мені простіше було погодитися, ніж слухати її ниття. До того ж, на рецепції якраз потрібна була людина на дрібні доручення — там вона принаймні не матиме доступу до важливих документів компанії та й дядько не буде так дратувати мене вічними візитами. Можливо, він взагалі перестане сюди ходити. 

— Гаразд, заспокойся, — здалася я, виставляючи вперед долоню. — Будешь допомагати на рецепції: зустрічати гостей, розбирати пошту і виконувати дрібні справи. Але без запізнень і капризів.

— А-а-а! Дякую! — Крістіна аж запищала від радості. Вона підскочила з крісла, міцно обійняла мене за шию, ледь не задушивши своїми солодкими парфумами, і вилетіла з кабінету, миттєво забувши про всі свої “страждання”. Я знову згадала про свої. 

Коли за нею зачинилися двері, я нарешті забрала все необхідне в сумку й пішла на вихід.

Дорогою додому в таксі я не могла думати ні про що інше, крім цього клятого благодійного вечора. Одяг, зачіска, макіяж... Від однієї думки, що треба кудись іти, натягувати сукню і вдавати щастя під прицілом камер, мене починало нудити. Але хіба я мала вибір? 

Я витягнула з кишені телефон і набрала єдину людину, яка могла мене зараз врятувати і підбадьорити трохи. 

— Аню, привіт. Мені терміново потрібна твоя допомога. 

Аня приїхала швидко, прихопивши з собою цілу торбу повну косметики. Поки вона чаклувала над моєю зачіскою та макіяжем, я коротко, без зайвих подробиць розповіла їй, що мушу піти на цей благодійний захід із Шкляром. Подруга лише співчутливо зітхала, намагаючись тональним кремом приховати мої темні кола під очима від хронічного недосипу та стресу і начаклувати таку красу від якої у Шкляра відпала б щелепа. Я звісно була байдужа до цього, але подруга не втрачала віри в те, що Святослав змусить мене забути про Максима. А я не те щоб не хотіла забути покидька колишнього, я взагалі не хотіла думати про чоловіків. Особливо, про такого як Шкляр.