-12-

Весь день я провела наче в тумані. Бо все, що робила, робила на автоматі: зустрічі, розмови, дзвінки. Все злилося в одну суцільну пляму, бо перед очима стояла усмішка того фальшивого логіста, а у вухах досі лунали його запитання. Скільки ще таких журналістів буде? Скільки ще людей прикидатиметься не тими, ким є насправді, аби витягнути з мене якомога більше інформації про Шкляра? І найголовніше — що я маю відповідати? Я ж ні чорта про нього не знаю. Адже те, що я знайшла в інтернеті, не вартує і виїденого яйця. То лише плітки, домисли, брехні.

До вечора я настільки втомилася, що хотілося одного — заповзти в своє ліжко та, накрившись пледом, заснути до кращих часів. Від цієї моральної напруги у мене вже починали боліти скроні. Але було одне велике, жирне “але”, я б сказала, велетенське “але”, котре заважало моїм планам і моєму спокою також. І це “але” без запрошення приперлося в мій офіс, шокуючи черговим наказом-новиною.

— У нас сьогодні перший вихід у світ, як пари, — двері кабінету раптово прочинилися, і в проймі з’явилася темна чуприна Шкляра.

Я підвела погляд і по його очах прочитала, що таки так — ми маємо десь показатися разом. Одразу, без жодних прелюдій.

— Вже сьогодні? — перепитала, наївно сподіваючись, що мій вираз обличчя і настрій переконають його змінити плани. Але скоріше на Говерлі зацвітуть банани, аніж містер “крижане серце” дозволить комусь диктувати йому умови.

— Так. Я знайшов ідеальний варіант для цього.

Він вальяжно вмостився в крісло навпроти мене, закинув ногу на ногу. Я закотила очі, відчуваючи, як усередині закипає безсиле роздратування.

— Ми ж наче домовлялися, що я виберу місце і дату для цього?

Святослав лише байдуже знизав плечима.

— І переконати тебе я не зможу? — зробила останню спробу я, бо настрій був геть не до розваг.

— Ні, не зможеш, — мовив він.

Ну звісно. А чого я взагалі очікувала? Що він раптом проникнеться моєю втомою, зглянеться над моєю нещасною долею і скаже: “Аліно, бідолашна, йди додому, відпочинь?”

Складно уявити Святослава в ролі співчутливого бойфренда. Ні, це неможливо. 

Я відклала ручку й міцно потерла скроні, намагаючись вгамувати пульсуючий біль. Голова гуділа від кількості інформації, людей і проблем, які навалилися на мене останнім часом. Хотілося просто закричати від безсилля, але показувати слабкість перед цим чоловіком було рівносильно самогубству. Та й не хотілося. 

— Я втомилася, — чесно сказала я, дивлячись йому прямо в обличчя. — Дуже.

Святослав навіть не кліпнув. Його обличчя залишалося ідеально байдужим. Іноді мені здавалося, що цього чоловіка взагалі неможливо розчулити. Якби перед ним зараз розплакалося кошеня, він би, напевно, просто викликав людину, яка прибере його з дороги, щоб не заважало працювати. Або ще гірше, пнув би його ногою та й по всьому. 

— Це не причина скасовувати плани, — промовив він, не відводячи погляду від моїх рук. Мабуть, вже помітив, що я зняла обручку. 

— І що це за захід такий важливий, що його не можна перенести?

Святослав кілька секунд мовчав. Це була одна з його дивних звичок, — які я вивчила вже, — от так от просто посеред розмови замовкати на якийсь час. Можливо, він зважував у голові кожне слово або оцінював, чи варта людина навпроти його відповіді. Точно я не знала чому він це робить, але це починало дратувати. Як і сотня інших речей пов’язана з ним, бо він — холодний, неприступний незнайомець, котрий змушує мене робити те, що я не хочу. Але не маю іншого вибору. 

— Благодійний вечір у галереї, — нарешті вимовив Святослав. 

Я пирхнула неголосно, але достатньо виразно. І судячи з того, як ледь помітно примружилися його темні очі, він це почув.

— Щось смішне? — в його тоні проковзнув ледь відчутний холодок.

— Трохи.

— І що саме?

Я підперла щоку долонею, міряючи його скептичним поглядом. Ну де Шкляр і де благодійність? От чесно. 

— Просто не можу уявити, що ти буваєш на благодійних вечорах.

— Чому?

“Тому що ти викрав мене з під весільного салону”, — хотілося крикнути мені. — “І тому що ти шантажем змусив мене погодитися на цей божевільний п’ятирічний контракт. І тому що про тебе ходить стільки чуток, що вистачило б на кілька сезонів кримінального серіалу”.

Та вголос я, звісно, цього не сказала. Мені ще треба було якось дожити до вечора. І до кінця контракту. 

— Не знаю, не вписуєшся в образ благодійника, — сухо кинула я.

Він лише знову знизав плечима. Наче йому було абсолютно начхати, що про нього думають інші, і який там “образ” малює в своїй голові наречена (колишня наречена) його боржника. І це його абсолютне нехтування моєю думкою дратувало найбільше. Бо більшість людей хочуть подобатися оточуючим. Більшість чоловіків мого кола намагалися справити враження, пустити пил в очі, здаватися кращими чи банально із ввічливості. Та Шкляр поводився так, ніби весь світ може дружно йти до біса, якщо це не входить у його плани. І чомусь саме ця його самовпевненість робила його по-справжньому небезпечним.