-11-

— Помститися? — я змусила себе перепитати у мами, хоча всередині все стислося від того, наскільки близько до істини підібралася вона. Тільки замість солодкого кохання моєю помстою буде холодний розрахунок. — Ні, мамо. Навіщо витрачати життя на помсту покидьку? А Святослав, він просто з’явився тоді, коли мені це було найбільше потрібно.

Я підійшла ближче й обережно накрила її тремтячу долоню своєю — тією самою, на якій виблискував діамант вартістю в чиєсь безтурботне життя. Мама важко зітхнула та гнів у її погляді остаточно згас, поступаючись місцем глибокій, чисто материнській турботі. Вона перевела погляд з каблучки на моє обличчя, шукаючи в моїх очах бодай краплю тієї щасливої іскри, про яку я так натхненно брехала. І мені стало на мить соромно за це. Адже нині вона єдина близька мені людина. Та десь глибоко в душі я розуміла, що лише так зможу захисти її від нового болю. 

— Я просто так хвилююся за тебе, донечко, — тихо сказала вона, і її голос нарешті став тихим, рівним і в ньому вже не відчувалося того хвилювання, що раніше. — Все це так раптово. Після смерті батька ти взяла на свої плечі надто важку ношу. Але якщо ти справді щаслива з цим Святославом, то і я буду щаслива за тебе. Якщо чесно, Максим мені від самого початку здавався трохи слизьким. 

— Хіба? — здивовано запитала.

— Ну, він дуже сильно старався. Дуже хотів сподобатися мені. Мені це було дивним, але ти так сяяла, що я змовчала. 

— Ясно. — зітхнула я. 

— Але тепер ти з Святославом, він же подбає про тебе? 

— Звісно, — усміхнулася я та у грудях боляче колело від провини. Я запевняла маму в безпеці, хоча сама щойно стрибнула в пащу до тигра.

— До речі, Святослав дуже хоче з тобою познайомитися, — додала я, намагаючись остаточно закріпити успіх своєї легенди. — Наступного тижня ми обов’язково організуємо спільну вечерю. Ти сама побачиш, який він хороший.

Вимовляючи це останнє слово, я відчула, як моєю шкірою сипнули густі, крижані сироти. Хороший? Святослав Шкляр? У мене в голові наче щось заклинило від жаху, коли я уявила цю зустріч. Я поняття не мала, як мій новий наречений збирається грати роль закоханого чоловіка. Максим, той брехун, був справжнім майстром маніпуляцій, він умів зачаровувати з першого погляду, сипати компліментами й прикидатися ідеальним.  А Святослав? Святослав — це замерзла, непробивна брила льоду, чоловік-скала. Іноді здається, що замість крові в його жилах тече вода, а замість серця — кубик льоду. Бо він вмів лише віддавати накази, суворо дивитися з-під лоба й підкоряти людей своїй волі, але аж ніяк не зваблювати чи розтоплювати материнські серця. Ця майбутня вечеря обіцяла стати справжнім пеклом для моїх нервів  і мого серця. Але інакше не вийде. Ми плануємо одружитися з цим містером “крижане серце” і матір має бути певна, що я в надійних руках. 

Мама пробула в мене ще якихось півтори години. Вона трохи заспокоїлася, побачивши, що я жива, здорова та щаслива, а потім, поцілувавши мене в щоку, поспішила у своїх справах. Здається, вона планувала шопінг. 

Щойно за нею зачинилися двері, я безсило притулилася спиною до стіни. Перший раунд було виграно, але попереду була ціла війна. Я знала, що ця вистава під назвою “фіктивний шлюб” вимагатиме чимало сил та нервових закінчень. Моїх так точно. 

Заспокоїтись, я хутко перевдяглася в строгий діловий костюм, зібрала волосся і поїхала в офіс. Робота була моїм єдиним шансом не збожеволіти. Щойно я переступила поріг компанії, моя секретарка Ліна підхопилася з місця, нервово перебираючи пальцями:

— Аліно, доброго дня! Там у вашому кабінеті чекає хлопець. Сказав, що на співбесіду, на посаду логіста. Стверджує, що ви особисто домовлялися, хоча в моєму графіку на сьогодні пусто.

Я насупилася, намагаючись згадати бодай щось. Нам справді бракувало рук, але жодних зустрічей я не призначала. Або забула в усьому цьому хаосі. 

— Добре, Ліно, я розберуся, — кинула я і штовхнула двері кабінету.

За моїм столом сидів молодий чоловік у стильному, дорогому піджаку. На вигляд йому було років двадцять п'ять: приємна посмішка, відкритий, навіть дещо простодушний погляд. Поруч із ним на стільці стояв якісний шкіряний портфель.

— Доброго дня! — він бадьоро підвівся, помітивши мене, і ввічливо протягнув руку для потиску. — Мене звати Денис. Я щодо вакансії логіста.

— Сідайте, Денисе, — я пройшла до свого крісла, сіла. — Розкажіть про свій досвід у сфері міжнародних перевезень. Нам зараз потрібні люди, які вміють вирішувати проблеми швидко.

Хлопець почав розмову здалеку. Він доволі грамотно оперував термінами, розповідав про митні декларації, оптимізацію маршрутів і труднощі з європейськими контрагентами. Я вже навіть подумки розслабилася, вирішивши, що нам справді пощастило з кандидатом, аж раптом його тон плавно, майже непомітно змінився.

— Знаєте, зараз взагалі важко працювати в місті, — він ніби між іншим усміхнувся, підсуваючись трохи ближче до столу. — Скрізь затори, рух паралізований, особливо біля елітних нічних закладів. От учора, наприклад, біля клубу “Фортуна” було просто не проїхати через патрулі і величезні чорні позашляховики.

Я завмерла з ручкою в руках. 

— До речі, про позашляховики, — Денис продовжував посміхатися, але його погляд миттєво втратив простодушність, ставши чіпким, холодним і лякаючим. Його очі за звичкою ковзнули по моїх руках, шукаючи обручку, яку я, на щастя, сховала в кишеню бо ще не звиклася з нею. — Кажуть, відомий столичний бізнесмен Святослав Шкляр часто там буває. Ви, як керівник великої логістичної компанії, випадково не знаєте його особисто? У пресі ходять чутки, що він шукає партнерів, або партнерку.