-8-

Я на мить заплющила очі, зціпила зуби й видихнувши, поставила свій підпис під кожним аркушем. Поки не передумала, поки в голові все ще звучав рішучий голос  і переконував, що я впораюся. Впораюся зі всім сама. 

— Можеш залишитися в гостьовій спальні, — мовив Шкляр, коли забирав документи і сховав їх назад у папку. — Вже занадто пізно, щоб їхати в місто.

Я підняла на нього погляд. Святослав все также беземоційно дивився на мене, наче я була не те що непомітною, а прозорою. Або якимось недолугим куском інтер'єру, що і викинути жаль, і тримати в хаті якось не вигідно. 

— Ні, дякую, — я різко підвелася, поправляючи сукню. Погляд Святослава спустився до моїх ніг і руки, що поправляла край сукні. — Я бажаю побути в рідних стінах дому, поки в мене ще є така можливість. 

— Гаразд, сьогодні ще можеш ночувати у себе. — так само спокійно мовив він, — Але будь на зв’язку, завжди.

Я кивнула, хоча хотілося закотити очі. Бо не встигли ми увійти в новий статус, а він вже роздавав накази і дозволи. Це трохи обурювало, бо мені здавалося, що його поведінка могла б бути мягче стосовно мене. Та вочевидь, так думала лише я. І ніяк не “містер крижане серце”. 

— До зустрічі. — кинула наостанок і вийшла з кабінету. Під дверима на мене вже чекали два амбали. Вочевидь, це моя охорона на наступні п’ять років. Чи краще сказати, сторожові пси — котрі будуть ходити за мною, наче тінь аби раптом не втекла і відпрацювала борг. 

Охоронці мовчки відвезли мене назад в місто і залишили біля мого під’їзду. Щойно зачинивши за собою двері власної квартири, я знову сповзла по стіні на підлогу й нарешті розридалася. Гірко, вголос, розмазуючи туш по обличчю. Моє колишнє, гарне, зрозуміле життя завершилося. Попереду були довгі, нестерпні п’ять років у неволі. Нехай і в золотій клітці, яку мені збудує Святослав Шкляр, але в неволі. Я буду змушена жити за його правилами, робити те, що хоче він і коли хоче, і не матиму змоги розірвати угоду раніше навіть якщо задихатимуся в тій клітці. Бо у мене немає клятих двох мільйонів, котрі на щось позичав Максим. 

Добре, що він втік і я його не знала, бо вбила б. Власноруч. Задушила б, мабуть, покидька за вчинок, за зраду і образу. 

Ранок прийшов занадто раптово, і він був просто жахливим. Алкоголь упереміш зі стресом дав про себе знати: моя голова розривалася від дикого болю, кожен м’яз у тілі зводило судомами, а шлунок просто вивертало навиворіт.

Я лежала на дивані, затуляючи очі подушкою від яскравого сонця, коли в коридорі раптом пролунав вимогливий, гучний дзвінок у двері.

Кого там ще принесла нечиста? Я сподівалася, що то не Шкляр прийшов уже вимагати виконання умов договору, бо я наївно вірила, що хоча б тиждень часу він мені дасть на адаптацію. Ну не можна ж так раптово одружуватися: з місця в кар'єр прямо таки. 

Ледве стоячи на ногах, тримаючись однією рукою за стіни, я допленталася до дверей і відчинила їх. На порозі стояв він.

Святослав Шкляр. Ідеально вдягнутий у дорогий сірий костюм, білосніжну сорочку, з акуратно укладеним волоссям. Його проникливий погляд миттєво просканував мій втомлений, розпатланий вигляд: синяки під очима, бліду шкіру й пом’яту футболку. На його обличчі не здригнувся жоден мускул — повна, крижана байдужість.

— Можу увійти? Є важлива розмова, — коротко кинув він.

Я лише неохоче кивнула й поспішила в бік кухні:

— Проходь. Мені треба десять хвилин, аби остаточно прокинутися. 

Я хутко закрилася в ванній і включила воду. Холодна вода трохи повернула мене до тями й змила нічний кошмар. Та разом з тим прийшли всі спогади: про контракт, про клуб, про поцілунок і реакцію на нього Святослава. Мені стало соромно.

Я вийшла з душової, витерлас насухо рушником і швидко перевдяглася в чисті джинси та просту чорну футболку, а мокре волосся нашвидкуруч зібрала в недбалу гульку на маківці. Я була без макіяжу, без прикрас, без обтягуючої сексуалньої сукні та  зараз мені було байдуже. Святослав не вбачав в мені жінку, вочевидь, а лише засіб для досягнення своїх цілей. А вони в ньому були, я впевнена. Бо інакше — для чого це все?!

Коли я вийшла на кухню, мене зустрів неймовірний аромат свіжозвареної кави. Шкляр встиг господарно розібратися з моєю кавомашиною і вже сидів за столом, тримаючи в руках порцелянову чашку. Поруч стояло друге горнятко — для мене.

— Дякую, — буркнула я, сідаючи навпроти й роблячи перший рятівний ковток. — То про що розмова? Щось не так із контрактом?

Святослав поставив чашку на стіл і подивився мені прямо в очі. Його тон не обіцяв нічого хорошого.

— Нам треба вийти в світ як пара. Найближчим часом.

Я ледь не поперхнулася кавою.

— Що? Вже?! Куди такий поспіх? — всередині все збунтувалося. Я ще сама не встигла звикнутися з думкою про свій новий, жахливий статус, а він уже хоче виставити мене на показ?

— Ми не можемо просто взяти й одружитися вже завтра, Аліно. Це виглядатиме дивно й викличе забагато непотрібних питань у преси та бізнес-кіл, — терпляче, наче дитині, почав пояснювати він. — Тому план такий: спочатку ми з'являємося на публіці як пара. Оголошуємо про наші палкі заручини. А за місяць-два тихо розпишемося і оголосимо всім, що зіграли таємне весілля десь на Мальдівах.