-5-

Я відклала телефон і почала читати на ноутбуці те, що видала мені пошукова система. Та інтернет видав мізерно мало інформації, і вся вона була лякаючою. Лише пусті балачки на місцевих форумах та чутки. Писали, що Шкляр зовсім недавно перебрався до нас зі столиці. Хтось стверджував, що він пов'язаний із київським криміналом, інші пошепки передавали, що він приїхав сюди для розширення свого нелегального бізнесу, про який ніхто достеменно нічого не знав. Загалом, жодних фактів, жодних офіційних звинувачень, а тільки плітки, котрі все одно вселяли в мене страх. Знесилена від думок і страху, я так і заснула на незастеленому ліжку прямо в одязі, ближче до світанку. 

Ранок не приніс полегшення, бо щойно я прокинулася, пригадала все що зі мною трапилося напередодні. Все, що нагадувало жахливий сон. Сонна, я пішла у ванну, прийняла контрастний душ, одягнулася в зручний одяг і пішла на кухню. Заваривши собі міцної кави, я знову набрала Максима, але його телефон був  й надалі вимкнений. 

Моє терпіння луснуло. Страх за життя нареченого пересилив усе інше  й тому, я не поснідавши, накинула на себе худі та поїхала в поліцію. Пишучи заяву про зникнення людини, я свідомо оминула нічну історію зі Шкляром та його погрозами. Я не знала, хто він і що насправді може зробити, і чи немає в нього “своїх” серед місцевої поліції. 

Після відвідування відділку, я поїхала в банк, аби перевірити рахунки нашої фірми. Я сподівалася, що тих вкладень та заощаджень вистачить хоча б на половину боргу. Та коли менеджер вивела на екран виписки, у мене перед очима все попливло.

Рахунки були пусті. Абсолютно.

— О Боже… — мені стало зле. Я відчула, як наян чиясь холодна рука стискає горло і мені бракує повітря. Моє дихання збилося, перед очима попливли білі плями. Максим не просто зник: він зняв і вивів в офшори кожну копійку, яку зміг дістати. І він мав на це повне право, адже я… Господи, яка ж я дурепа! Два місяці тому, готуючись до весілля й потопаючи в передвесільних клопотах, я підписала на нього ту генеральну довіреність, щоб він міг допомагати мені зі справами фірми, поки я обираю квіти та сукню, поки я готуюся до нашого великого дня. 

Дурепа. Сто разів дурепа!

Я вийшла з банку, ковтаючи гіркі сльози. Все склалося в один жахливий пазл: мене обманули, гроші вкрали, фірму батька заклали під двомільйонний борг, а весілля… весілля ніколи й не мало бути. Максим просто вичекав момент, коли я була найбільш вразливою після смерті тата, втерся в довіру, зіграв роль закоханого принца й майстерно скористався моєю слабкістю.

І тепер у мене залишався лише один вихід, щоб урятувати спадок батька — це стати дружиною крижаного, небезпечного незнайомця з сумнівною репутацією. Бо віддавати справу всього татового життя в руки пройдисвіта Максима, або того ж Шкляра я не збиралася. Я буду боротися.

Єдине, що хоч трохи тамувало мою ганьбу, це те, що свого часу Максим вмовив мене не оголошувати про наші заручини та весілля публічно. Він казав, що “щастя любить тишу” і я погоджувалася, а тепер я розуміла, чому. Принаймні, кожен другий в місті не буде тицяти в мене пальцями й сміятися, що мене розвели як маленьку дитину, поманивши солодкою цукеркою. І відповідно, ні в кого не виникне питань щодо моїх заручин зі Шкляром. Від однієї думки про чоловіка в мене піт виступав на шкірі. Його холодний проникливий погляд здавалося вмів розкладати людину на атоми. 

До середи вечора я ще намагалася шукати Максима через спільних знайомих та всі мої старання були марними. Він ніби крізь землю провалився. А в четвер зранку мені зателефонував слідчий. Його слова остаточно забили цвях у труну моїх ілюзій:

— Аліно, ваш наречений, Максим Гриневич, не той, за кого себе видавав. Нам стало відомо, що він фігурує у кількох великих фінансових махінаціях і за нашими даними, чотири дні тому він перетнув кордон за підробленими документами. Швидше за все, він уже далеко за межами країни з вашими грошима і не тільки. Заяву писати будете?

Я не пам'ятаю, як тоді дійшла до кухні, знайшла пляшку ігристого і просто написалася в хлам. І заснула. Прокинулася я наступного дня близько одинадцятою ранку, коли на мій телефон прийшло повідомлення з незнайомого номеру. Та я відразу зрозуміла, хто відправник, тільки но очі побачили текст. 

“Ну що, Аліно? Тиждень минає. Мої два мільйони знайшлися?”

Я заплющила очі, відчуваючи, як приймаю найважче рішення у своєму житті. Виходу не було. Я мала продати душу дияволу. 

“Ні. Грошей немає”, — щиро відписала я, сподіваючись, що він ще подумає. Можливо, слова про шлюб то була спроба мене змусить нвтйи гроші якомога раніше. 

“Тоді ти знаєш мою умову. Чекаю на тебе сьогодні на розмову”. — сухо відписав Святослав. 

“Мені потрібен час. Хоча б до вечора”. — хутко відписала я, аби раптом він не надумав відправити за мною своїх амбалів. Мені налякані сусідки не потрібні. 

“Що ж, до вечора, дівчинко. Не запізнюйся!”