-4-

Мене висадили біля мого під’їзду так само швидко й грубо, як і заштовхали в машину кілька годин тому. І я не встигла оглянутися, як чорний позашляховик зник у нічній темряві, залишивши по собі лише запах паленої гуми та пилюку, котра здійнялася в повітря.

На душі було препаскудно. Я стояла на холодному вітрі, який проникав під тканину одягу і холодив душу,  ковтаючи сльози відчаю, і не могла поворухнутися. Папка з ескізами весільної сукні, яку я так міцно стискала, здавалася тепер шматком нікому непотрібного картону. Мабуть, варто було викинути цю папку, або спалити її, адже більше ці ескізи не були потрібні. Як і сукня. Як і я, як і моє розбите серце. 

Гіркі сльози горошинами скотилися по щоках. Я намагалася стримати їх та все марно. Мене прорвало наче ту дамбу під час повені. Неквапливо я відкрила двері під'їзду та увійшла всередину, дійшла до ліфта та викликала його, аби дістатися на свій поверх. І тільки опинившись у власній квартирі я змогла полегшено видихнути. 

Вже три роки я жила окремо від батьків, в невеликій, але затишній квартирі, яку ми з батьком колись обирали разом. Мама після його смерті категорично відмовилася виїжджати з нашого великого заміського будинку — казала, що там досі живе татова душа і до мене не переїхала. Дякувати Богу, що її зараз не було поруч. Вона б не витримала мого вигляду. А я б не стрималася і розказала їй все як є і лише б долала хвилювання. І їй і собі. 

Якийсь час я сиділа на підлозі в коридорі  і просто плакала. І лише коли почула вібрацію телефону, згадала про свій гаджет. Викрадачі повернули його перед тим, як висадити. Тремтячими пальцями я знайшла телефон у сумочці і розблокувавши екран, відповіла на дзвінок. 

— Сонечко, де ти пропала? — в трубці лунав жвавий голос моєї подружки Ані, — Я тобі писала щодо суботи і вибору торта. 

Я прикусила губу, до болю, аби знову не заплакати. Бо вже ніякого торта, сукні і весілля не буде. 

— Я… я… трохи… — я не стрималася і всхлипнула, лякаючи Аню. 

— Що сталося, Алінко? Тобі погано? Мені приїхати? — її голос був стурбований. 

Витерши тильною стороною долоні вологі від сліз щоки, я встала з підлоги і пішла на кухню. Включила кавоварку, дістала шоколадку.

— Все складно, Аню. Але я в порядку. — я взяла чашку і зробила собі кави. Попереду була довга ніч і я хотіла провести її з користю. Не лише в сльозах. 

Я планувала відшукати в інтернеті інформацію про Шкляра, але тільки після того, як поговорю з Максимом. Вся ця ситуація все ще не вкладалася в моїй голові і здавалося, що у всьому є подвійне дно. 

— Впевнена? — запитала Аня. 

— Так. Просто треба дещо зробити, і потім я тобі зателефоную і ми зустрінемося. Гаразд? 

Я сподівалася, що за цю ніч я зможу знайти відповіді на всі свої запитання і тоді: або напюся від радості, або з горя. І з ким, як не з Анею це робить?!

— Гаразд. Тільки не пропадай надовго бо я турбуюся. 

— Я теж тебе люблю. На зв'язку. 

Завершивши виклик, я допила одним махом каву і пішла до вітальні. Включила ноутбук і ввела в пошуку ім'я Шкляра. Поки пошукова система вишукувала необхідні варіанти по запиту, я набрала номер Максима. Спочатку один, потім другий, адже у нього були два номери: робочий та особистий. 

“Абонент знаходиться поза зоною досяжності…” — пролунав механічний голос в обох випадках, змушуючи моє серденько пришвидшено стукотіти. 

— Ні, ні, ні, Максе, будь ласка, візьми слухавку! — прошепотіла я, набираючи його старий, основний номер та почула у відповідь знову те саме: абонент був поза зоною досяжності, або вимкнений. 

— Дідько! — розізлилася я і мало не жбурнула телефон в стіну навпроти. 

Наступний мій дзвінок був на основну лінію його офісу. Навіть попри те, що була майже ніч, там мав чергувати начальник охорони або прибиральниця. Та хто-небудь. 

— Інвестиційна компанія “Гриневич та партнери”, слухаю вас, — відповіли на тому кінці. 

— Це Аліна, наречена Максима Гриневича, — я намагалася, щоб мій голос звучав спокійно, — Мені терміново потрібен Максим. Де він? З якого номера з ним можна зв'язатися?

— Пані Аліно? — тон голос дівчини був стурбований. 

— Так, це я. 

Дівчина на тому кінці зв'язку охнула. 

— Так Максима немає. Він уже три дні не з'являвся в офісі. Сказав, що їде в якесь термінове закордонне відрядження, закривати важливу угоду, і просив його не турбувати. Звалив на мене купу паперової роботи, бо терміни горять, а сам… — вона невдоволено зітхнула, а я слідом за нею. 

Адже коли я розмовляла сьогодні з Максимом, то він сказав, що на роботі і має купу справ. Про відрядження і слова не було. 

У серце, наче розпечена голка, закрадався жахливий сумнів. А що, якщо цей Святослав Шкляр просто кримінальний авторитет, який викрав мого Максима і тепер дурить мені голову, щоб відібрати компанію батька? Я ж нічого про нього не знаю!