-2-

— Хто ви такі?! Що вам треба від мене?! — з обуренням запитала, але здоровані і оком не мигнули і відповідати здається не збиралися. Один сидів поруч, склавши руки, а інший впевнено вів автомобіль. 

— Ви ненормальні! Вас посадять! Мій наречений вас із-під землі дістане, ви взагалі знаєте, хто я?! — панічно кричала я, забившись у куток і намагаючись намацати ручку дверей. Вони були заблоковані. Тілом кинулися сироти, але не від радості, а від страху. 

Чоловіки переглянулися через дзеркало заднього виду і чомусь похмуро, коротко засміялися. Від цього сміху в мене всередині все похололо. Вони не боялися моїх слів, взагалі. А я навіть їхні погляди розцінювала, як погрози. 

Заміський маєток, куди мене привезли через сорок хвилин божевільної їзди, нагадував фортецю. Він був величезний, темний, трохи страхітливий при лише нічному освітленні ліхтарів. 

Ми вийшли з машини і мене повели по доріжці до будинку, а потім вели довгими, напівтемними коридорами, де мої кроки мої лунали занадто гучно й лунко. Мої коліна тремтіли так, що я ледь трималася на ногах, а у голові, як заведена пластинка, крутилася лише одна єдина думка: “Це помилка. Це точно якась дика помилка. Мене переплутали з кимось іншим. Зараз усе з'ясується”. 

Один із громил без стуку штовхнув масивні дубові двері, пропускаючи мене вперед і я одразу опинилася у просторому кабінеті, залитому приглушеним світлом настільної лампи. Всередині пахло цигарками та чоловічими парфумами. Незнайомець стояв спиною до дверей, біля величезного панорамного вікна, з якого відкривався вид на темний нічний сад. У руці він невимушено тримав важку кришталеву склянку з бурштиновим віскі. Чоловік був високий, міцної статури. Чорна шовкова сорочка з недбало підкоченими до ліктів рукавами вдало обтягувала його тіло, підкреслюючи рельєфність його фігури.

Чоловік повільно, без поспіху обернувся на звук моїх кроків і я забула, як дихати. Його обличчя було красивим тією небезпечною, хижою чоловічою красою, від якої хочеться бігти без оглядки. Чоловік мав густе темне волосся, різкі лінії щелепи, м'ясисті губи, але найбільш виразними були очі. Темний, проникливий погляд ковзнув по мені, наче сканер. Він не затримався ні на моєму обличчі, ні на фігурі, а просто мазнув поглядом по мені і стиснув вуста. 

— Святославе Олеговичу, привезли, — відчеканив один із моїх викрадачів, підштовхнувши мене в плечі, аби зробила  кілька кроків вперед. 

Чоловік, якого назвали Святославом, ледь помітно кивнув, не зводячи з мене своїх крижаних очей.

— Вільний. 

Важкі двері за моєю спиною зачинилися з глухим звуком і ми з незнайомцем залишилися вдвох.

Я різко видихнула, намагаючись змусити власні голосові зв'язки працювати, хоча моє серце калатало вже десь у горлі. Чоловік випромінював спокій і байдужість так, наче перед ним була не налякана до смерті викрадена дівчина, а порожнеча. 

— Ви взагалі розумієте, що це викрадення?! Це не законно. — мій голос тремтів.

— Розумію, — його голос виявився низьким, оксамитовим і водночас моторошно холодним. Жодного натяку на хвилювання.

— Тоді ви псих! Навіщо я тут?!

Святослав неквапливо підійшов до масивного столу й поставив склянку на поліровану поверхню. Потім підняв на мене погляд.

— Сідайте, Аліно. Розмова буде довгою. — так само спокійно мовив. 

— Я нікуди не сяду з вами! — запротестувала я і склала руки на грудях. 

— Добре. Тоді постоїте, — абсолютно байдуже видав він. Я ж стиснула кулаки так сильно, що нігті боляче вп'ялися в долоні. Це допомагало хоч трохи стримати тремтіння в тілі. 

— Я вимагаю пояснень. — сказала, не відводячи погляду. Попри страх, я розуміла, що маю бути сильною і сміливою, бо інакше не вижити.

— Ваш наречений винен мені два мільйони доларів, — спокійно, ніби йшлося про покупку хліба в магазині, вимовив чоловік, а я відчула, як земля похитнулась під ногами. 

— Що? Яких два мільйони? Про що ви взагалі говорите? Це якась маячня! 

Мені стало дурно. Жарко. На очі навернулися сльози. А в грудях пекло від страху, образи і невідомості, і гидкої думки, чи насправді Максим міг завинити комусь аж стільки грошей?

— Максим Гриневич же ваш наречений?

— Так… — видала з себе.

— Він винен мені два мільйони доларів, які він мав повернути ще тиждень тому. Для своїх кредиторів він зник три дні тому, повністю відімкнувши всі старі номери. А з тобою, як я бачу, досі бавиться в кохання з одноразових сімок, розповідаючи про “завали на роботі”. 

— Ні… Ні, це якась помилка! — закричала я, відмовляючись вірити власним вухам. — Максим не такий! У нього успішний інвестиційний бізнес, у нього все добре! Ви все брешете!

Святослав підсунув до краю столу товсту шкіряну папку й різким рухом розкрив її переді мною. Я зробила крок вперед і глянула на слова на паперах, на цифри, підписи і з кожною секундою моє серце билося ще швидше. 

— Дивись сама, якщо не віриш моєму слову.

Я підійшла до столу, наче в тумані, мої пальці так сильно тремтіли, що я ледь могла перегортати цупкі аркуші. В очах темно рябіло від юридичних термінів, але головне я розгледіла. Кожне слово впивалося в мою пам'ять отруйною голкою.