-1-

— Аліно, ви мене взагалі чуєте? Якщо ви ще хоч раз зміните фасон рукавів, наша старша швачка просто звільниться. Пожалійте нас. 

Голос консультантки, зазвичай шовковий та ніжний зараз прозвучав майже істерично. Я винувато усміхнулася їй у відповідь, відводячи погляд від ескізів, і машинально поправила пасмо світлого волосся, яке знову вибилося із зачіски. Мабуть, я перегнула палицю. 

— Вибачте, Ірино, — тихо додала, бо ж розуміла,  що й справді зациклилася на цій сукні, — Я просто дуже нервую. Це ж моє весілля і хочеться, щоб усе було ідеально до найменшої дрібнички. 

Ірина театрально зітхнула, але її погляд трохи пом'якшав. Вона бережно розправила невагоме французьке мереживо на моїй спідниці і залишила мене сам на сам з сукнею мрії, котра мала стати символом початку нового життя. 

Я повернулася до величезного дзеркала в позолоченій рамі й завмерла.

Боже… Невже це справді я?

З відображення на мене дивилася дівчина, яка нагадувала принцесу з якоїсь дитячої казки. Розкішна сукня відтінку айворі ідеально облягала фігуру, корсет підкреслював тонку талію, а відкриті плечі робили мене зовсім тендітною, хоч я і так  ніколи пишечкою не була. Легкий багатошаровий шлейф м'якими хвилями стелився по дорогому паркету салону і додав ніжності та романтичності образу. 

Ще місяць  і я стану дружиною Максима.

Від цієї думки в грудях розлилося таке довгоочікуване, затишне тепло, що я мимоволі усміхнулася. Мені так хотілося вірити, що чорна смуга нарешті закінчилася і моє життя набере яскравих фарб, бо останній рік був для мене справжнім пеклом. Після раптового інфаркту батька моє звичне, безтурботне життя розлетілося на друзки. Мені, двадцятидворічній дівчині, довелося звалити на свої плечі його логістичну компанію: перебирати папери, відвідувати суди, платити рахунки і домовлятися на митниці стало звичним явищем. А ще борги компанії, які раптом випливли, наче привиди з минулого. Кожен мій день починався з панічного страху все втратити, підвести пам'ять тата й опинитися на вулиці. І тільки Максим був моїм рятівним колом у цьому штормі життєвих обставин. 

Максим підтримував мене, коли я плакала ночами від втоми. Він заспокоював, привозячи каву прямо в офіс. Він безкінечно повторював: “Люба, ти сильна, ти впораєшся, а я завжди буду за твоєю спиною”. 

Я знову подивилася на своє відображення й ледь чутно прошепотіла:

— Як думаєте, йому сподобається? — Ірина повернулася до мене з бокалом шампанського і поклала його на скляний столик біля диванчика. 

— Якщо він не впаде на коліна прямо біля вівтаря — він просто сліпий, — фиркнула Ірина, але вже цілком щиро всміхнулася.

У цей момент мій телефон, який лежав на столику поруч із кришталевим келихом води, завібрував. На екрані загорілося таке рідне ім'я. Телефонував Максим. Я миттєво підхопила слухавку, сяючи від щастя.

— Привіт, коханий! Я якраз на фінальній примірці. Шкода, що ти не зміг приїхати.

— Сонце, вибач, сьогодні ніяк, — його голос звучав дивно, якось занадто глухо, напружено, а на тлі чувся шум автомобільного потоку та якийсь дивний гул. — На роботі повний завал, розгрібаю таку купу проблем, що голова обертом. Довелося навіть новий номер увімкнути, бо старий просто розривається від дзвінків.

— Ти дуже втомлений, бо багато працюєш. Візьми кілька вихідних, я ж просила тебе, — м’яко відповіла я, і мені стало трохи соромно. Він же стільки працює, зокрема й заради нашого майбутнього. — Я потім надішлю тобі фото.

— Тільки не показуй сукню повністю, — раптом перебив він, і в його голосі прорізалася якась дивна, майже гарячкова нотка. — Хочу здохнути від захвату вже біля вівтаря.

Я тихо засміялася, притискаючи слухавку тісніше.

— Дурний.

— Люблю тебе, люба, — відповів хутко, — Мені пора, треба бігти.

— І я тебе. — Виклик обірвався так швидко, що я навіть не встигла договорити. У серці залишився легкий тривожний осадок, але я списала все на передвесільний стрес. Кого зараз не штормить? Бо я нервувала і то дуже. Адже заміж виходжу вперше і хотілося б щоб востаннє. 

Вечірній Київ зустрів мене пронизливим, майже зимовим вітром, хоча на календарі була весна. Я вийшла з дверей елітного весільного салону, сильніше кутаючись у пальто й міцно притискаючи до грудей важку шкіряну папку з ескізами та зразками тканин. До наступної примітки залишалося всього три дні, а в моєму планері ще стояли десятки невикреслених пунктів: вибір обручок, затвердження меню, зустріч із флористом, який ніяк не міг знайти потрібні мені білі півонії і ще багато того, що хотілося довести до ідеалу. 

— Господи, — пробурмотіла я під ніс, ховаючи обличчя від чергового пориву вітру, — Весілля — це окремий вид катастрофи.

— Зате красива катастрофа. — Чужий, низький чоловічий голос змусив мене здригнутися. Я різко озирнулася. Поруч із тротуаром, прямо на смузі, де паркування було заборонено, стояв величезний чорний позашляховик із наглухо тонованими вікнами. На тлі світла ліхтарів він виглядав як якийсь грізний хижий звір, а біля нього стояли двоє незнайомців. Вони були високі, кремезні, з широкими плечима і хижим поглядом з-під лоба. Я насторожилася. Чоловіки були одягнені в однакові темні куртки. І вони дивилися прямо на мене.