Епілог

Луція плакала вже хвилин п’ять. Мія стояла посеред спальні з донькою на руках, заколисуючи її й тихенько наспівуючи щось без слів. Вона вже перепробувала все: погодувала, перевірила підгузок, змінила положення, походила кімнатою. Луція ж мала власну думку щодо кожного з цих рішень і голосно про неї повідомляла.

— Ну що ж ти, маленька? — втомлено прошепотіла Мія. — Ми ж із тобою домовлялися. Ти їси, спиш, ростеш, а я вдаю, що знаю, що роблю. У нас був договір, Лу!

Луція у відповідь заплакала ще голосніше.

— Що тут у нас відбувається?

Алекс з’явився у дверях, уже застібаючи манжети сорочки. Він кинув погляд на Мію, потім на доньку й одразу простягнув руки.

— Давай її мені.

— Тільки не кажи, що ти знаєш якийсь секретний спосіб заспокоїти її, якого я досі не опанувала.

— У мене багато секретів, кохана.

— Алекс.

— Мовчу.

Він обережно забрав Луцію з її рук, притиснув до грудей і ледь похитався з нею на місці. Донька схлипнула ще раз, вмостилася зручніше, притиснувши крихітну щічку до його сорочки, і за кілька секунд замовкла. Просто взяла й заспокоїлася. Мія дивилася на них із неприхованим обуренням.

— Ні. Ні, це вже особисте.

Алекс ледь помітно всміхнувся, погладжуючи доньку по спинці.

— Що саме?

— Вона щойно п’ять хвилин кричала мені в обличчя, а ти просто прийшов, узяв її на руки, і все, тиша. Які заборонені прийоми ти використовуєш?

— Можливо, вона просто сумувала за татом.

— Зрадниця, — звернулася Мія до доньки. — Ти мене зрадила, Лу. Я тебе народила, між іншим!

Алекс не витримав і розсміявся.

— Не смійся! Я серйозно. Я дев’ять місяців носила її під серцем, народжувала, не спала ночами, а тепер вона обирає тебе?

— Вона не обирає мене. Просто знає, що з татом їй завжди буде спокійно.

— Ти зараз хочеш сказати, що я нервова?

— Я хочу сказати, що люблю тебе.

— Не відволікай мене своїми маніпуляціями, Крамаре. — Мія звузила очі.

— Як скажеш, кохана. — Він нахилився й поцілував її. 

Луція тихенько заворушилася в нього на руках, і Алекс одразу повернув увагу до доньки, погладжуючи її по спинці. Мія закотила очі, але усмішка все одно з’явилася на її обличчі.

Чотири місяці. Усього чотири місяці минуло відтоді, як їхнє життя змінилося назавжди. Іноді Мії здавалося, що минула ціла вічність. А іноді вона дивилася на Луцію, на її крихітні пальчики, на сонні гримаски й не могла повірити, що ще зовсім недавно ця дівчинка була лише маленькою горошинкою під її серцем.

Останні чотири місяці були зовсім не схожими на красиві історії, у яких дитина народжується, батьки обмінюються сльозами щастя, а потім живуть довго й безтурботно. Вони з Алексом сварилися, часто. Іноді це було через дрібниці, які в інший час навіть не вартували б уваги, іноді через те, хто мав встати до Луції вночі, чи через те, що Алекс намагався все контролювати, а Мія відчувала, ніби він не довіряє їй навіть у найпростіших речах. Через те, що вона втомлювалася й хотіла побути на самоті, а він сприймав її бажання як сигнал, що робить щось не так.

Вони вчилися жити разом ще до народження доньки, але тоді все здавалося значно простішим. Вони могли посваритися, розійтися по різних кімнатах, а за годину помиритися за вечерею чи поцілунком на кухні. Тепер між ними була Луція. Маленька людина, яка не розуміла, чому мама плаче від утоми, чому тато ходить квартирою з телефоном у руці, намагаючись одночасно владнати робочі справи й знайти потрібну суміш, і чому вони обоє іноді дивляться одне на одного так, ніби забули, як говорити.

Але вони вчилися. Алекс навчився не сприймати кожне Міїне мовчання як віддалення. Мія навчилася казати, що їй потрібна допомога, замість того щоб доводити собі, що вона має впоратися сама. Вони навчилися просити вибачення, навіть коли це було непросто. Навчилися передавати одне одному Луцію й говорити: «Тепер твоя черга відпочити».

А ще були моменти, заради яких Мія погодилася б пережити все це знову. Алекс, який серед ночі ходив із донькою на руках, наспівуючи їй мелодії, яких сам не пам’ятав. Його розгублений погляд, коли Луція вперше усміхнулася йому уві сні. Їхні ранки, коли вони втрьох залишалися в ліжку ще на десять хвилин, а потім на двадцять, бо ніхто не хотів порушувати цю маленьку бульбашку спокою. Його долоня на її попереку, коли вона засинала за столом. Її пальці у його волоссі, коли він нарешті дозволяв собі визнати, що втомився. Тихі розмови після опівночі, коли Луція вже спала, а вони згадували, якими були до неї, і сміялися з того, як наївно уявляли собі батьківство.

І те, як Алекс дивився на неї. Наче вона досі була тією самою жінкою, яку він боявся втратити, тільки тепер любив ще сильніше. Мія колись думала, що кохання має бути легким, якщо воно справжнє. Що правильна людина не змушуватиме її сумніватися, плакати чи боятися майбутнього. Тепер вона знала: справжнє кохання не завжди робить життя легким. Іноді воно просто дає тобі людину, з якою ти готова проходити через складне. Вона подивилася на Алекса, який тихо щось шепотів Луції, і відчула, як усередині розливається знайоме тепло. Вона не хотіла б нічого змінювати.