Глава 32

Мія хотіла б сказати, що розмова з Алексом не похитнула її рішучості більше не втягуватися в цю гру «тепло — холодно» з ним, що вона й досі твердо знала: цього разу вона не дозволить собі знову опинитися в тому самому замкненому колі. Проте всю ніч думки не давали їй заснути. Вона знову й знову прокручувала в голові їхню розмову, згадуючи окремі фрази, погляди, паузи. Вчора, в тій машині, вони, мабуть, вперше за весь час їхнього знайомства говорили по-справжньому, без звичних захисних реакцій. Це була чесна і до біса шокуюча розмова. 

Ще вчора Мія була впевнена, що виховуватиме цю дитину сама. Останні чотири місяці вона поступово складала план свого майбутнього. Не ідеальний, не простий, але такий, з яким вона могла жити. Вона довго думала, де народжуватиме. Першою думкою було повернутися додому, до мами. Вона знала, що мамі зараз нелегко. Напевно, вона сама переживала один із найскладніших періодів у своєму житті. Але Мія також знала інше: мама була б поруч, без зайвих запитань, без докорів і без вагань. Бо вони були командою. 

І саме ця думка повернула її до того дня, коли вона вперше сказала мамі та Еммі, що вагітна. Мія пам’ятала той момент до найменших дрібниць.

Вона кілька разів репетирувала подумки, як саме це скаже, вирішила, що говоритиме спокійно. Просто сяде навпроти телефону і рівним голосом пояснить, що сталося. Без сліз, без істерики, вона була дорослою жінкою і впорається з цим. Принаймні саме так вона переконувала себе до цього дзвінка.

А потім просто сказала:

— Я вагітна.

І все. Вся її ретельно підготовлена промова розсипалася в ту саму секунду. Очі миттєво наповнилися сльозами, голос затремтів, а за кілька секунд Мія вже плакала так, що не могла нормально вимовити жодного слова. Вона навіть не пам’ятала, що саме намагалася сказати далі.

Мама одразу почала говорити щось тихе та заспокійливе. Емма теж підсунулася ближче до камери, витираючи сльози вже на своєму обличчі й щось тихо повторюючи, аби Мія заспокоїлася. Ніхто не кричав. Ніхто не питав, як вона могла допустити таке. Ніхто не змушував її виправдовуватися та ніхто не питав про Алекса. Вони просто були поруч, навіть тоді коли насправді були за тисячу киломентрів від неї.

Після тієї розмови мама з Еммою майже одразу взяли квитки й прилетіли до неї. Вони залишалися тиждень, стільки, скільки могли собі дозволити. У мами була нова робота, Еммі потрібно було повертатися до школи, і залишитися довше вони просто не могли. Але цього тижня вистачило.

Вони були з нею в ті дні, коли Мія не знала, що робити далі. Готували їй їжу, змушували виходити з дому, слухали її мовчання і не ставили зайвих запитань. Мама просто клала руку їй на плече, коли бачила, що донька знову провалюється у власні думки. І Мія поступово зрозуміла: вона справді зможе. Не тому, що їй не буде страшно. Не тому, що все складеться легко. А тому, що в неї є вони.

Вона вже знала, як це — боятися до тремтіння в руках і все одно рухатися далі. Знала, що навіть якщо одного дня їй здаватиметься, що вона більше не витримає, мама відповість на дзвінок. Еммі напише. Вони приїдуть і будуть поряд.

Саме на цьому Мія й будувала свої останні чотири місяці. На думці, що вона впорається. Сама — але зовсім не одна. І, можливо, саме тому слова Алекса напередодні так сильно її вибили з рівноваги. Бо вперше за чотири місяці їй довелося подумати не про те, як житиме без нього. А про те, що буде, якщо він справді захоче бути поруч.

Думки Мії перебив гуркіт на кухні Вероніки. На годиннику була дев’ята ранку. Ніка, як завжди, намагалася втиснути в кілька ранкових годин усе, на що іншим людям знадобився б цілий день. Спочатку робота в кав’ярні, потім пари, а між ними сніданок для себе й своєї вагітної, збентеженої подруги, яка останнім часом потребувала трохи більше турботи, ніж зазвичай. Щоранку, коли Мія залишалася в неї, Вероніка готувала сніданок на двох. Навіть якщо сама ледве встигала випити каву перед виходом.

Мія й справді дедалі частіше ночувала в неї, ніж у власній квартирі. Вдома було тихо, порожньо та сумно. Там ніщо не відволікало її від думок, а тиша лише підсилювала все те, від чого вона так відчайдушно намагалася втекти. У Вероніки ж завжди щось відбувалося. Хтось гримів посудом, хтось залишав речі не на своїх місцях, хтось голосно розмовляв телефоном. Тут було шумно, часом хаотично, але затишно. І Мія вкотре усвідомила, що, попри всі свої проблеми, вона не сама. У неї було ціле село людей, готових підставити плече, коли земля під ногами починала хитатися.

— Ти такий душний, пане Крамаре! — обурено прошепотіла Ніка. Очевидно, вона намагалася не розбудити подругу, але з її звичкою говорити емоційно навіть пошепки це завдання виявилося практично нездійсненним.

Мія завмерла під ковдрою. Пане Крамаре? Можливо, вона ще спить?

— Ніко, пити каву до сніданку — жахлива звичка для твого здоров’я. І це не має нічого спільного з моєю душністю, — спокійно відповів знайомий чоловічий голос. Чорт. Мія точно не спала. Алекс Крамар справді був тут. — До того ж, будь тихіше, будь ласка. Мія ще спить, — додав він уже значно тихіше.

Мія повільно заплющила очі. Чудово. Просто чудово. Ще вчора вона намагалася переконати себе, що не дозволить йому знову заплутати її думки, а сьогодні він якимось дивом опинився на кухні Вероніки о дев’ятій ранку.

У її голові промайнула спокуслива думка натягнути ковдру на голову й удавати, що нічого не відбувається. Можливо, якщо вона пролежить достатньо довго, Алекс вирішить, що помилився адресою, і піде. Але саме в цей момент до спальні долинув запах. Мія розплющила очі. Солодкий, теплий, із легкими нотками ванілі та смаженого тіста. Її улюблені панкейки. Шлунок зрадницьки нагадав, що сніданок — це значно важливіше за будь-які емоційні потрясіння. Особливо останнім часом, коли голод переслідував її з такою наполегливістю, ніби маленька горошинка всередині вже мала власний розклад харчування й не збиралася терпіти жодних затримок.