Глава 31

— Пухнастику, а він упертий. Він усе ще знизу! — проговорила Вероніка, відсунувши фіранку й визираючи у вікно.

Мія сиділа на дивані, підібгавши під себе ноги, і нервово перебирала пальцями край пледа. У руках вона тримала пляшку полуничного молока, вона вже навіть перестала рахувати, скільки його випила за останні кілька днів. Останнім часом її малятко постійно просило саме полуничного молока, а ще дивних речей, які раніше Мія навіть не розглядала б як їжу. Учора, наприклад, їй раптом захотілося моркви із медом, позавчора картоплі фрі о третій ночі, а сьогодні вона прокинулася з непереборним бажанням з'їсти морозиво з оливковою олією та сіллю. Вона підозрювала, що дитина всередині неї мала дуже специфічні кулінарні вподобання. Мія зробила ще один ковток полуничного молока.

— Він дійсно досі там?

Вероніка повернулася від вікна й подивилася на неї так, ніби відповідь була очевидною.

— Так.

— Скільки вже?

— Чотири години.

Мія заплющила очі.

— Боже.

— Я знаю.

— Він ненормальний.

— Можливо.

Вероніка знову визирнула у вікно. Алекс сидів у машині. Він майже не рухався. Просто сидів, дивлячись кудись перед собою. За чотири години він кілька разів виходив із машини, ходив навколо неї, телефонував комусь, потім знову сідав. Вероніка відірвала погляд від вікна.

— Можливо, він такий самий впертий, як і ти.

Мія фиркнула.

— Я не вперта.

Вероніка повільно підняла брову.

— Пухнастику, ти вже чотири години сидиш на одному й тому самому місці, просиш мене дивитись у вікно кожні тридцять секунд і кажеш, що не будеш із ним говорити.

Мія опустила погляд на пляшку.

— Я не хочу.

— Ти не хочеш із ним говорити чи боїшся з ним говорити?

Мія нічого не відповіла. Вероніка зітхнула й сіла поруч.

— Міє...

— Ні.

— Я ще навіть нічого не сказала.

— Я не знаю, що йому сказати. Пройшло чотири місяці. І він взагалі не повинен був знати про дитину!

Вероніка на секунду замовкла, а потім спокійно відповіла:

— Ну, не треба було тоді бігти.

Мія насупилася. Вероніка красномовно подивилася на неї.

— Я злякалася.

І це була правда, вона справді злякалася. У ту секунду, коли побачила його біля машини, весь світ ніби перевернувся. Вона не була готова, не до його погляду, не до того, як сильно її серце забилося від одного лише звуку його голосу і не до того, як миттєво все всередині неї згадало його.

Чотири місяці вона вчилася жити без нього. Чотири місяці переконувала себе, що впорається. А потім він просто з'явився. І найгіршим було те, що Мія вже не була сама. Вона мала маленьке життя всередині себе. Маленьку горошинку, яку полюбила ще до того, як уперше відчула її рух. Вона любила цю дитину так сильно, що іноді сама лякалася сили цього почуття. Вона могла годинами лежати, поклавши долоню на живіт, і уявляти, якою буде її дитина, як вона сміятиметься, як уперше назве її мамою, які в неї будуть очі, чи буде вона схожа на неї, чи...на Алекса. І саме тому, коли він раптом з'явився перед нею, страх був сильнішим за все інше.

А потім він почав говорити, і через 4 місяці розлуки він говорив про те, що вона вже має інше життя, про іншого чоловіка, про те, що сподівається, що батько її дитини цінуватиме її. І Мію тоді накрило злістю, такою сильною, що вона ледве стрималася. І як він взагалі собі це уявив? Коли вона мала знайти іншого чоловіка? За чотири місяці? Коли вона ледве навчилася засинати без його голосу? Коли кожен ранок починався з думки про те, що вона більше ніколи його не побачить? Коли вона тільки-но дізналася, що вагітна, і взагалі не знала, що робити зі своїм життям? Він справді думав, що вона просто взяла й знайшла когось іншого? Можливо, він був про неї ще нижчої думки, ніж вона думала. Ця думка боліла найбільше. Мія стиснула плед у руках.

— А що мені потрібно було робити? — нарешті вибухнула вона. — Сказати йому: «Привіт, Алекс, я вагітна, хоча ти вирішив, що більше не хочеш мати до мене жодного стосунку»? — Вероніка мовчала. — Я злякалася! — продовжила Мія. — Я побачила його і просто злякалася. Я не знала, що робити. — Вона поклала руку на живіт. — Горошинка змусила мене це зробити.

Вероніка не втрималася від усмішки.

— Горошинка?

— Так.

— Ти серйозно звинувачуєш дитину?

— Я не звинувачую. — Мія подивилася вниз. — Вона просто... вона тепер завжди зі мною. І я не можу думати тільки про себе.

Вероніка сіла поруч і цього разу не стала жартувати.

— Міє. — Вона взяла її за руку. — Я знаю, що тобі страшно. — Мія мовчала. — І я знаю, що він повівся як дебіл. Він сам тебе кинув. Сам вирішив, що так буде краще. Сам зник. А тепер сидить унизу чотири години, наче це щось виправляє. — Мія ковтнула. — Але зараз він тут. — Вона подивилася на Вероніку. — І все, що ти можеш зробити для себе і для Горошинки — це вислухати його.