Глава 30. Алекс

Прийшовши з роботи, Алекс сів на диван і заплющив очі. Він дуже втомився. Ця втома сиділа десь глибоко, вона накопичувалася останні чотири місяці й, здавалося, не збиралася нікуди зникати. Усе, що він робив у своєму житті останнім часом не могло повернути його до того стану, у якому він перебував раніше. Чи хотів би він повернутися до того, як було раніше? Алекс не знав. Раніше було простіше. Він точно знав, ким є, чого хоче і що робитиме завтра. Його життя було майже математично точним: робота, квартира, тренування, кілька людей, яких він підпускав близько, і чіткі межі навколо всього іншого. Тепер ці межі розсипалися. Іноді йому здавалося, що під шкірою хтось гризе його зсередини. Неспокій, якому він не міг дати назви. Він прокидався з ним і засинав із ним. Йому хотілося хоча б на хвилину відчути тишу. Він хотів просто тишу в голові.

— Алексе? Ти вже вдома? Будеш вечеряти? Я приготувала лазанью!

Голос Софі долинув із кухні, а за кілька секунд вона вже з'явилася у вітальні. Не чекаючи дозволу, вона стрибнула на диван поруч із ним, змусивши його трохи відсунутися, і поцілувала в щоку.

— Привіт, — усміхнулася вона.

Алекс розплющив очі й подивився на неї.

— Привіт.

Раніше він не був дуже тактильною людиною. Йому завжди було достатньо просто знати, що близькі люди поруч. Обійми здавалися йому чимось зайвим, майже незручним. Але останнім часом усе змінилося. Йому подобалося обіймати Софі. Можливо, тому, що тільки тепер він по-справжньому зрозумів, наскільки сильно його сестрі цього не вистачало.

— Лазанья? — перепитав він.

— Так.

— Тоді я звісно буду вечеряти.

— Я знала, що це спрацює. Все найкраще для тебе, братику!

Софі задоволено посміхнулася, але не поспішала вставати. Алекс подивився на неї уважніше.

— Як пройшов твій день?

Вона здивовано підняла брови.

— Ти питаєш?

— А я ніколи не питав?

— Якщо подумати, то останні місяці ти часто це робиш, але зазвичай це звучало як «Ну?».

— Ну? — серйозно повторив Алекс.

Софі засміялася, і він теж ледь усміхнувся. Вона почала розповідати: про університет, про викладача, який знову змінив дедлайн, про дівчину з її групи, яка примудрилася посваритися майже з усіма, і про те, як вона пів дня шукала одну презентацію, яка весь цей час лежала в іншій папці.

Алекс слухав кожне її слово, іноді ставив короткі запитання, уточнював якісь дрібниці, сміявся там, де було смішно. Він раптом подумав, що знає про Софі набагато менше, ніж мав би. Він пропустив занадто багато. Він був поряд весь час, оплачував її навчання, лікував її, коли вона хворіла. Проте він ніби пропустив її страхи, її перші закоханості, її перший провал. А також він пропустив першу людину, якій вона довірила те, що не могла сказати йому. А він весь цей час був переконаний, що якщо забезпечує їй безпеку, то цього достатньо, ще й заборонив їм спілкуватись. Тепер він розумів, наскільки помилявся.

— Я пишаюся тобою, — раптом сказав він.

Софі замовкла.

— Що?

— Я пишаюся тобою.

Він сказав це спокійно, без пафосу. Ніби це була найзвичайніша річ у світі. Але для Софі, очевидно, такою вона не була.

— За що?

Алекс знизав плечима.

— За те, якою ти стала. За те, як ти справляєшся з усім. За те, що не дозволяєш людям вирішувати за тебе, ким тобі бути.

Вона кілька секунд дивилася на нього, а потім опустила очі.

— Ти раніше ніколи такого не казав.

— Знаю.

Йому було дивно усвідомлювати, скільки важливих речей він ніколи їй не говорив лише тому, що вважав їх очевидними. Він любив її. Хіба цього було недостатньо? Виявилося, що ні. Людям іноді потрібно чути те, що вони й так знають.

— Ти можеш називати мене як хочеш, — продовжив Алекс.

Софі знову подивилася на нього.

— У сенсі?

— Братом. Алексом. Навіть татом, якщо колись захочеш.

Вона так подивилась на нього, цими великими очами, в яких був шок та вже трішки сліз.

— Правда?

— Так, якщо тобі так буде комфортніше. — Алекс тепло усміхнувся. — Мені байдуже, як ти мене називаєш. Це нічого не змінює. Ти моя сестра, ти для мене все.

Софі нічого не відповіла. Просто поклала голову йому на плече. Алекс обережно обійняв її. І в цей момент він уперше за довгий час відчув щось схоже на спокій. Вони так просиділи кілька хвилин.

— Алексе?

— Мм?

— Ти сьогодні якийсь інший.

Він замислився.

— Напевно, я просто втомився робити вигляд, що зі мною все нормально.

Софі підняла голову. Тим часом Алекс кілька секунд дивився в підлогу, ніби збирався з думками. І нарешті поставив питання, якого уникав уже давно.