Глава 29. Алекс

— Я не хочу бути тут. — Це було перше, що сказав Алекс, сідаючи на диван у кабінеті психотерапевта.

Психотерапевта він знайшов того ж дня після розмови з Вікторією. Він завжди виконував обіцянки, які давав, тому вже ввечері домовився про сеанс на наступний день. Чи бачив він у цьому сенс? Звісно, ні. Проте якщо він пройде через цей етап, можливо, Віка та Софі нарешті відстануть від нього, і він зможе далі самостійно впоратися з цим дивним станом, який останнім часом дедалі більше нагадував йому втрату контролю над власним життям.

— Пане Крамере, рада, що ви вже почали ділитися зі мною своїми справжніми відчуттями, — промовила психотерапевтка гарною українською. Вона подарувала йому стриману професійну усмішку. — Що ж, оскільки з вашого короткого запису на рецепції я вже знаю ваше ім'я, тепер залишилося представитися мені. Мене звати Марія Олександрівна, але ви можете звертатися до мене просто Марія. Перед початком нашої сесії хочу запитати: якою мовою вам було б комфортніше зі мною спілкуватися?

Алексу це питання здалося банальним і водночас дивним.

— Ну, так як я українець і знайшов психотерапевтку-українку в Німеччині, думаю, це питання просто не має сенсу, пані Маріє.

Його голос був повністю пронизаний сарказмом, що взагалі було для нього нехарактерним. Проте, незважаючи на те, що він вже добу не пив, мозок усе ще працював із перебоями. Йому просто не вистачало сил на звичну стриманість.

— Моя професія полягає в тому, щоб слухати, а не додумувати за вас, пане Крамере. Тому вам, можливо, доведеться звикнути до того, що в межах цього кабінету вам доведеться пояснювати свої бажання, почуття та мотиви своїх дій. —  Вона поправила окуляри й спокійно подивилася на нього.

Алекс важко видихнув.

— Господи… Просто вбийте мене. — Це скоріше були його думки вголос.

Марія не стримала короткого професійного сміху.

— Не сьогодні.

Алекс уперше за весь час трохи підняв брову.

— А тепер розкажіть мені, як так вийшло, що ви тут, хоча не хочете тут бути?

Він не відповів одразу, кілька секунд просто дивився на Марію, ніби намагався зрозуміти, куди саме вона веде цю розмову. Марія не поспішала. Вона не повторювала питання, не підказувала йому відповідь і не намагалася заповнити тишу. Просто чекала. Це почало дратувати його більше, ніж якби вона продовжувала ставити питання. Алекс відкинувся на спинку дивана.

— Мене змусили.

— Хто?

— Люди, які думають, що знають, що для мене краще. — Він на секунду замовк. — Моя колега… — він скривився, ніби сам не знав, як її назвати. — Скоріше подруга. А ще моя сестра.

Марія кивнула, приймаючи відповідь, і щось коротко записала у своєму блокноті.

— Тобто самі ви не вважали, що вам потрібна допомога?

— Ні.

— Чому?

Вона поставила питання спокійно, без тиску, і знову опустила погляд у блокнот. Алекс знизав плечима.

— Тому що я нормально справляюся. — Він сказав це так, ніби відповідь була очевидною. Марія на мить підняла на нього очі й трохи нахилила голову.

— Тоді навіщо ви прийшли?

Алекс замовк. Цього разу питання влучило точніше, ніж йому хотілося б. Він подивився кудись убік, на книжкову полицю біля стіни, де акуратно стояли книги, які він навіть не збирався читати. Марія нічого не додавала, просто чекала.

— Бо я дав слово, — нарешті сказав він.

— Кому?

— Вікторії.

— І для вас важливо виконувати обіцянки?

— Завжди.

— Навіть якщо ви вважаєте їх безглуздими?

Алекс повернув голову до неї.

— Якщо я сказав, що зроблю щось, я це зроблю.

Марія повільно кивнула.

— Цікаво.

— Що саме?

— Ви сказали, що прийшли сюди, бо дали слово. Але водночас кілька разів наголосили, що не хочете тут бути. — Вона на мить замислилася, підбираючи слова. — Виходить, ви виконуєте обіцянку навіть тоді, коли не погоджуєтеся з її змістом?

— Так.

— Ви часто робите те, чого від вас очікують, навіть якщо самі цього не хочете?

Алекс задумався лише на секунду.

— Ні.

— Ви впевнені?

— Так.

Марія знову кивнула.

— Добре.

Вона зробила коротку нотатку й на кілька секунд залишила його в спокої.

— Тоді давайте не будемо поспішати, — сказала вона. — Розкажіть мені, що відбувалося в вашому житті за останній місяць.

— Нічого.

Марія підняла на нього очі.

— Нічого?

— Звичайне життя.

— Що означає «звичайне»?