Глава 27. Алекс

Алекс не поспішав натискати на газ. Автомобіль рухався рівно, майже безшумно, ковзаючи по дорозі так само впевнено, як і він сам рухався власним життям — без різких маневрів, без зайвих емоцій, без хаосу, який могли собі дозволити інші люди, але не він. Його пальці лежали на кермі спокійно, хоча всередині ця спокійність вже не була такою беззаперечною, як ще кілька тижнів тому.

Він звик до контролю. Це було майже фізичне відчуття — тримати все в межах, у чітких рамках, де кожна дія має причину, а кожен крок — наслідок, який він уже прорахував. Саме тому його дратувало те, що відбувалося останні місяці з його життям. Мія. Вона не вписувалась у жодну систему. Не тому, що була хаотичною, скоріше навпаки.

Ці стосунки з самого початку були помилкою, він це знав. Знав ще в той момент в ресторані, коли не послухав це бридке, стискаюче всі нутрощі відчуття в середині себе. Він все одно запропонував їй свою угоду, хоча знав, що все закінчиться ось так. 

Вона сказала що любить його…і що він любить її теж. Від цих думок по спині знову пройшов холод. Яке, в біса, кохання? Що це, взагалі в біса означає. Його мати теж казала, що любила його батька. А потім вона зрадила його, поставила під удар все, що вони мали і програла. Програла, бляха, свою родину та своє життя. Вона залишила своїх дітей без матері та батька. 

Алекс вдарив по рулю від цих думок. Він втрачав контроль. Злість, образа, відчуття безвиході…це все що він відчував на цей момент. Вся ця ситуація з Мією змусила його мозок дістати все, що він ховав там вже дуже багато років.

Він вчинив правильно, він це знав. Він облажався, так сильно облажався, причому ще в той момент, коли не зник з її життя ще в перші дні. Але зараз він чітко налаштований повернути собі своє спокійне, врегульоване, нудне життя. Він все зробив вірно.

Так чому ж, бляха, зараз він відчував в середині таку пустоту, ніби знову стояв на похоронах своїх батьків, з маленькою Софі на руках?

До…

У роботі вона була майже ідеальною: чітка, структурована, зібрана. Він бачив, як вона тримала зал, як вибудовувала аргументи, як не губилась під тиском. І це… захоплювало.

Але не це було проблемою. Проблемою було те, як вона змінювалася поза роботою. Як могла за пів години перейти від холодної аналітики до живої, теплої, справжньої розмови. Як сміялася, як метушилася вранці, як не намагалася виглядати ідеально, і саме тому виглядала ще краще. І як він… реагував на це. 

Алекс ледь помітно стиснув щелепу, коли вона вийшла з машини після того, як він відмовив їй у зустрічі з її друзями. Йому не подобалось, що його тягне. Не фізично, це було передбачувано, контрольовано, навіть зручно. Йому не подобалось інше. Те, що залишалось після. Ті короткі моменти тиші, коли він ловив себе на бажанні… затриматися, подивитися довше на неї сплячу, це вже виходило за межі.

Його пальці ледь постукали по керму. Коли вона запропонувала вечерю з друзями, і він навіть не думав довго. Відповідь з’явилась миттєво, майже рефлекторно. Це буде зайвим. Бо це і було зайвим. Знайомства, друзі, вечері — це вже інша територія. Там починаються очікування. Зв’язки, які не можна просто… закрити однією розмовою.

І все ж… її реакція. Не істерика, не сцена, а лише коротке “зрозуміло”. І цей погляд, такий спокійний, але не порожній. Наче вона щось для себе відмітила. Провела межу — не там, де він її намалював, а десь інакше.

Алекс видихнув повільно, переводячи погляд на дорогу. Він знав, чим це закінчується, це завжди було однаково. Спочатку, це важди легкість. Без зобов’язань, без зайвих слів. Потім, трохи більше часу разом, трохи більше звички. І рано чи пізно, вона починає хотіти більшого. Він зупиняв це раніше, ніж це ставало проблемою. Завжди. І зараз мав би зробити те саме. Просто… не сьогодні.

***

Алекс не любив хаос. Усе в його житті було побудовано так, щоб уникати цього стану: чіткі рішення, зрозумілі межі, мінімум зайвих змін. Люди — особливо. Мія не вписувалася в жодну з цих систем. І спочатку це було… прийнятно. Це було щось, щось тимчасове та контрольоване. Він чітко окреслив рамки та бачив, як вона їх почула. І вона погодилася, навіть намагалася грати за правилами краще, ніж він очікував. Це мало працювати. І певний час працювало, поки вона не почала залишатися. Вона залишалася в його житті в деталях, у тому, як вона ставила чашку трохи криво, і він потім несвідомо вирівнював її. У тому, як вона завжди забувала закрити одну шафку на кухні. У тому, як вона тихо сміялася, коли думала, що її ніхто не чує. Він почав помічати речі, які не мав помічати. І що гірше — запам’ятовувати.

Він не одразу зрозумів, коли це стало проблемою. Можливо, того вечора, коли вона заснула раніше, ніж зазвичай, і він автоматично вимкнув світло, залишивши тільки маленьку лампу. Без нагадування та без її слів. Або коли купив беруші, навіть не замислюючись, адже помітив як погано вона засинає в готелі без них. Або коли почав планувати свій графік… з урахуванням її.

Це було нераціонально. І це дратувало. Алекс не був людиною, яка губиться в почуттях. Він їх або контролював, або виключав. А тут — не виходило ні те, ні інше.

Проте найгірше було не це. Найгірше було те, як вона на нього дивилася іноді. В цьому погляді не було вимоги, і саме це робило його небезпечним. Бо він не мусив нічого давати. Але він хотів, хотів дати їй щось, щоб відповідати цьому погляду, хотів бути тим, кого вона бачить. І це було порушенням усього, що він будував роками.