Глава 26

— Вас вітають у Франкфурті-на-Майні, — пролунав рівний голос з динаміків літака, і ця фраза прозвучала надто звично, надто буденно для того, що відбувалося всередині Мії.

Політ минув спокійно — без турбулентності, без затримок, без жодних зовнішніх причин для тривоги, але її думки не залишали її ні на хвилину. Вони крутилися навколо останніх днів, навколо похорону, навколо слів, які вона не встигла сказати, і тих, які почула замість них. Вона дивилася у вікно, але не бачила нічого, лише прокручувала в голові прощання біля машини, його голос, його “взаємовигода”, і від цього всередині ставало важко, майже фізично. Коли вона вийшла з терміналу з валізою в руці, прохолодне повітря Франкфурта різко контрастувало з київським теплом, і це теж відчувалося як щось неправильне. Ден і Ніка стояли трохи осторонь, але вона одразу їх помітила.

— Мія! — першою її побачила Ніка і швидко рушила назустріч. Валіза ледь не вислизнула з рук, коли Ніка обійняла її міцно, без слів, просто притискаючи до себе так, ніби намагалася передати через цей дотик усе, що не вміщалося в повідомленнях.

— Я тут, — тихо сказала вона. — Все, ти вдома.

Ден підійшов слідом, трохи повільніше, як це завжди було в нього, але в його погляді була щирість, яку не потрібно було пояснювати.

— Мені дуже шкода, — сказав він тихо, обіймаючи її обережно, ніби боявся зробити зайвий рух. — Я… правда.

— Дякую, — відповіла Мія, і її голос прозвучав тихіше, ніж вона очікувала. Вони забрали валізу, і вже за кілька хвилин сиділи в машині. Ніка сіла поруч із нею ззаду, не випускаючи її руку, а Ден завів двигун і виїхав з парковки.

— Як ти? — обережно запитала Ніка.

— Нормально, — автоматично відповіла Мія, дивлячись у вікно.

— Ти можеш не бути “нормально”, — тихо додала вона.

Мія ледь помітно кивнула, але нічого не сказала. Місто повільно пропливало за вікном, знайомі вулиці, будинки, світлофор за світлофором, усе виглядало так, ніби вона просто повернулася після короткої поїздки, ніби нічого не змінилося. І саме це було найгіршим. Спочатку це було легке відчуття нудоти, десь глибоко, майже непомітно, але воно швидко почало наростати, накочувати хвилями, змішуючись із втомою та недосипом.

Вона сильніше стиснула ремінь безпеки.

— Все нормально? — озирнувся Ден у дзеркало.

— Так… так, — поспішно відповіла вона, але слова прозвучали невпевнено. Ніка уважно подивилася на неї.

— Міє…

— Зупини, будь ласка, — раптом сказала вона, різко, майже задихаючись.

— Що? — Ден одразу пригальмував, шукаючи місце, де можна зупинитися.

— Просто… зупини.

Машина різко стала біля узбіччя, і Мія майже вискочила з неї, навіть не зачинивши дверцята до кінця. Холодне повітря вдарило в обличчя, але не допомогло — її знудило, різко, неконтрольовано, ніби тіло саме вирішило скинути все, що вона тримала всередині. Ніка вже була поруч, тримаючи її волосся, проводячи рукою по спині.

— Все, все, спокійно… — тихо говорила вона. — Дихай.

Ден стояв трохи позаду, напружений, не знаючи, чи підходити ближче, але явно готовий зробити що завгодно. Коли все трохи стихло, Мія сперлася руками на коліна, важко дихаючи.

— Це… від дороги? — обережно запитав Ден.

Вона похитала головою.

— Так...довга дорога, напевно cендвіч був зіпсованим, коли я їла його в аеропорту.

Ніка подала їй воду.

— Ти нічого не їла нормально, ти не спала, ти трималася весь цей час, — сказала вона тихо, але впевнено. — Організм просто не витримує.

Мія зробила ковток, але відчула, ніби бреше своїй подрузі. Але це було точно не місце і не час. 

— Може, поїдемо в лікарню? — запропонував Ден.

— Ні, — одразу відповіла вона. — Не треба. Все нормально.

— Це не виглядає як “нормально”, — тихо сказала Ніка.

Мія заплющила очі на секунду. Вона не могла сказати їм, що її нудить не тільки від втоми. 

— Я просто хочу додому, — тихо сказала вона.

Ніка кивнула.

— Добре, поїхали.

Вони їхали далі вже мовчки, але тепер ця тиша була іншою, уважною, напруженою, турботливою. Ніка час від часу стискала її руку, Ден дивився в дзеркало частіше, ніж зазвичай, а Мія сиділа, дивлячись перед собою, намагаючись зібрати себе назад у щось цілісне.

Дорога до дому здалася коротшою, ніж зазвичай, але водночас розмитою, ніби Мія дивилася на все крізь тонке скло в своїй голові. Коли машина зупинилася біля її будинку, вона на секунду завмерла, дивлячись на знайомий під’їзд, який тепер виглядав трохи інакше — не чужим, але й не зовсім своїм.

— Напиши, як будеш себе почувати, — тихо сказала Ніка, перш ніж вийти з машини й допомогти їй дістати валізу.

— І якщо стане гірше, то одразу дзвони, — додав Ден, дивлячись на неї уважно.

— Я в порядку, — автоматично відповіла Мія, хоча вже й сама не була впевнена, що це означає.