Глава 25

— У вас 4–5 тижнів вагітності. Термін ще дуже маленький, але наразі все добре, — м’яко проговорила гінекологиня, знімаючи рукавички й закінчуючи огляд.

Мія нервово стискала пальцями холодну клейонку під собою. Здавалося, якщо вона розслабить руки — розсиплеться сама.

— Але я була на уколах… Як це могло статись?

Лікарка зітхнула співчутливо, без осуду.

— Уколи не дають стовідсоткової гарантії. Скажіть, можливо, останнім часом у вас був сильний стрес? Можливо, ви могли забути зробити ін’єкцію? Ці препарати працюють лише за чіткого дотримання графіку. Якщо пропустити хоча б один прийом — цього може бути достатньо.

Мія ледь стримала гіркий сміх. Стрес? Вона жила в ньому, як у власній шкірі. Спочатку похорон батька, потім безсонні ночі, телефонні дзвінки, папери, співчуття, які звучали як крізь воду. Вона згадала той день — календар із червоним кружечком дати уколу. Вона тоді дивилася на нього довго, але думки були десь за сотні кілометрів. Чи зробила вона ін’єкцію? Чи тільки подумала про це? У грудях тисло.

— Послухайте, — обережно продовжила лікарка, щось записуючи в картці, — я розумію, що це незапланована вагітність, але у вас є варіанти. І є час прийняти рішення. Зараз усе добре. І потенційно буде добре, який би варіант ви не обрали.

Варіанти. Слово зависло в повітрі, ніби хтось вимовив його занадто голосно. За цю добу, відколи вона побачила ті дві смужки, Мія думала про все — тільки не про переривання. Вона гризла нігті, лежала без сну й прокручувала в голові десятки сценаріїв та питань. Як забезпечити дитину? Чи вистачить її зарплати? Чи доведеться відкласти підвищення? Де вони житимуть? Як поєднати роботу й материнство?

Але більше всього вона думала про Алекса. Його ім’я боляче відгукнулося десь під ребрами. Як він відреагує? Він зрадіє? Злякається? Розсердиться? А що, якщо він подумає, що вона зробила це навмисно? Що пропустила укол спеціально? Що хотіла “прив’язати” його? Від цієї думки стало нудотно. Вона уявила, як каже йому: “Я вагітна.” Уявила паузу, його погляд, ту секунду тиші, яка може тривати вічність. А раптом він скаже, що не готовий і що це було вже раніше ними проговорено? Він одразу казав, що його не цікавлять діти та родина.  А раптом запропонує той самий “варіант”, про який вона навіть не думала? 

І тут, несподівано для самої себе, вона відчула щось уперте й тихе всередині, ніби в ній є маленька, захисна іскорка. Вона не думала про переривання і поки не збирається. Її страхи крутилися довкола грошей, житла, роботи, реакції Алекса — але не довкола того, щоб цього не було. 

— Завтра я лечу літаком… Це не зашкодить? — тихо спитала вона, ніби перевіряючи, чи світ досі не розсипається.

— Ні, не зашкодить, — спокійно відповіла лікарка.

Мія кивнула.

***

Думки крутились у голові галопом, не даючи вхопитися за жодну з них. Що б вона не вирішила далі, їй потрібно повертатися до свого життя, до роботи, до Алекса. Спочатку Мія була певна: щойно прийде додому після лікаря, то одразу подзвонить Вероніці. Вони завжди все розповідали одна одній, без фільтрів, без прикрас. Вероніка сміялася б, потім злякалася б разом із нею, а потім уже почала б складати план дій. Але зараз… зараз Мія не могла. Спершу їй потрібно було самій звикнути до цієї нової реальності та дати їй осісти всередині. Зрозуміти, що це означає саме для неї.  Якщо вона скаже мамі чи Вероніці — вони обов’язково спитають: “І що ти збираєшся робити?” А вона не знала. Вона знала лише, що її світ уже трохи змінився.

Збираючись, Мія складала останні речі у валізу, коли погляд зупинився на шкатулці. Вона відкрила її майже машинально і побачила браслет, той самий, подарунок від тата на її шістнадцятиріччя. Вона обережно взяла його до рук. Провела пальцями по дрібних камінчиках, по застібці, по тонкому металу, який зберігав тепло минулих років. Перед очима одразу постала картинка: тато стоїть у дверях її кімнати, трохи ніяковий, ніби це він, а не вона, святкує шістнадцять. Спогади про те, як він поцілував її в лоб, як сказав: “Ти вже зовсім доросла, моя дівчинко.”

Мія заплющила очі й ще раз торкнулася браслета, ніби могла повернути той момент. Ніби могла на мить знову стати його маленькою дівчинкою. «Якщо в мене буде донька…» — думка народилася так природно, що вона навіть не одразу її усвідомила. — «Коли їй виповниться шістнадцять, я переплавлю цей браслет і подарую їй. І пам’ять про тата житиме в його онуці».

Вона завмерла. Боже, вона вже думала про стать дитини, а воно ще було розміром із горошинку. Мія тихо видихнула. Страх нікуди не зник, але поряд із ним з’явилося щось нове — ніжне, обережне, як перший подих весни.

Прощання в той ранок було щемливим ще до того, як почалося. Мама стояла біля кухонного столу, занадто зайнята складанням у пакет якихось пиріжків “у дорогу”, хоча Мія просила не робити цього. Сестра ходила з кімнати в кімнату, перевіряючи, чи нічого не забула. Ніхто не говорив про головне, про порожнечу після татової смерті. Але вона була між ними, як тінь.

— Ти ж подзвониш, як прилетиш? — мама нарешті підійшла й обійняла її так міцно, ніби намагалася запам’ятати на дотик.

— Подзвоню, — прошепотіла Мія.

Вона вдихнула знайомий запах маминих парфумів і раптом відчула себе дуже маленькою. Хотілося сказати, просто зараз, сазати: “Мамо, ти можеш стати бабусею.” Але слова застрягли. Не зараз. Вона ще сама не встигла це прожити.