Глава 23

В Києві стояла дивна, майже тривожна теплота, зовсім не схожа на початок березня, і навіть рано-вранці повітря було таким м’яким, що електронне табло біля дороги спокійно показувало +17, ніби це кінець квітня, а не перші дні весни. Місто дихало легко, сонце ледь торкалося фасадів будинків, і вся ця світла, несправжня м’якість різала Мію зсередини, бо погода зовсім не відповідала її внутрішньому стану.

Алекс мав рацію — сон допоміг, якщо це взагалі можна було назвати допомогою, адже він не забрав болю і не розчинив порожнечу, що стискала груди, проте дав їй кілька годин тиші, в яких мозок перестав безупинно прокручувати події. Коли вона прокинулася, всередині все ще було глухо і важко, але до цієї пустоти домішалася рішучість, холодна й чітка, як лезо, і Мія знала, що зможе відсунути свої почуття кудись убік, глибоко і тимчасово, бо зараз вона повинна бути тією, хто тримає інших.

Таксі плавно рухалося вулицями Києва, і Алекс, схилившись над телефоном, швидко друкував повідомлення, поки Мія дивилася у вікно на знайомі перехрестя й будинки, які здавалися трохи чужими, ніби вона повернулася в місто, що більше не належало її спогадам. Її пальці майже несвідомо торкалися рукава пальта Алекса, легко й обережно, і в цьому дотику було більше сенсу, ніж у словах, бо їй потрібно було відчувати його поряд, як фізичний доказ того, що вона ще не зовсім сама.

— Я відвезу тебе до мами та сестри, а сам поки заселюсь у готель, зустрінемось завтра на похоронах, — сказав Алекс рівним голосом, не відриваючись від екрана.

— Ти… ти міг би залишитись зі мною. В мене є власна кімната у батьків… у мами, — тихо сказала вона.

Алекс на секунду підняв очі. Погляд був м’який, але рішення в очах було твердим.

— Це буде зайвим. Просто напиши, якщо тобі щось знадобиться. Агенція, яка організовує похорони, про все піклується. Я скину тобі їхній номер — якщо захочеш щось змінити чи проконтролювати. А ти захочеш.

Він глянув на неї краєм ока.

— Софі передає співчуття. Вона хотіла подзвонити, але я сказав, що зараз це не на часі.

— Ох… дякую. Я напишу їй пізніше, — відповіла Мія.

Вона навіть не подумала про Софі. Їй уже вісімнадцять — доросла. Але все одно… Софі ніколи не залишалась надовго без Алекса. Вони так швидко поїхали. І на скільки він прилетів? Вона залишиться тут на невизначений час. А він? Полетить одразу після похорону?

— Мія, я бачу, як крутяться процеси в твоїй голові. Просто задавай питання.

Вона ковтнула повітря.

— Софі одна залишилась? Ти… ти полетиш назад завтра?

— Тобі точно не варто зараз переживати за Софі. Вікторія приглядає за нею, і Софі вже доросла, як би мені не хотілось визнавати протилежне. Щодо іншого, поговоримо потім. Зараз просто роби те, що потрібно. І, Мія… будь-яке питання, будь-яке прохання, будь-яка проблема, одразу пиши мені чи дзвони. 

Коли таксі звернуло у знайомий двір і повільно зупинилося біля під’їзду, Мія відчула, як її тіло раптом стало важким, ніби кожен м’яз наповнився свинцем, і вона не могла змусити себе відкрити дверцята, бо це означало реальність, означало остаточність, означало, що тепер усе справді сталося. Вона дивилася на двері під’їзду і розуміла, що щойно переступить цей поріг, більше не буде простору для заперечення.

Її пальці все ще стискали край пальта Алекса.

— Я не можу, — прошепотіла вона, не дивлячись на нього. — Якщо я зайду… це стане справжнім.

Алекс повільно повернувся до неї. Забрав її руку зі свого пальта і міцно стиснув у своїй.

— Послухай мене уважно, — його голос був спокійний, глибокий, без тіні паніки. — Ти не мусиш бути сильною всередині. Тобі достатньо виглядати сильною зовні. Решту ми розберемо пізніше.

Його губи легко торкнулися її чола. Теплий, короткий поцілунок. Мія заплющила очі на секунду та глибоко вдихнула. Коли вона їх відкрила — щось змінилося в ній.

— Добре, — тихо сказала вона.

Вона вийшла з машини. Ранкове повітря обдало теплом. Алекс уже діставав валізу з багажника. Поставив її на тротуар, потім подав їй сумку. Їхні пальці торкнулися востаннє — коротко, але міцно.

— Пиши, — повторив він.

— Напишу.

Дверцята зачинилися. Машина поїхала. Мія ще кілька секунд дивилася їй услід, а потім розвернулася до під’їзду. Сходи здалися довшими, ніж у спогадах, а ключ у замку повертався повільніше, ніж зазвичай, і коли двері відчинилися, першою її побачила сестра, яка одразу кинулася обіймати її так різко і відчайдушно, ніби боялася, що Мія зникне; У цих обіймах було стільки страху й потреби, що Мія на секунду дозволила собі заплющити очі і притиснути її до себе, шепочучи, що вона тут і більше нікуди не подінеться.

— Мія! — дівчина кинулась до неї, обійняла так різко, що валіза ледь не впала.

— Я тут, — тихо сказала вона. — Я з вами.

З кухні вийшла мама. Вона ніби постаріла за ці кілька днів на роки. Очі червоні, плечі опущені.

— Доню…

Мія відпустила сестру й підійшла до мами. Обійми були іншими, такими тихими, довгими, без сліз. Наче вони обидві розуміли: якщо зараз хтось почне плакати, інша розсиплеться.