Глава 22

Шум. Спершу у вухах. Потім у голові. Потім у всьому тілі. Тремор у пальцях, у колінах, десь глибоко під шкірою, і одна нав’язлива, тупа, як удар, думка: я не встигла.

Скільки часу минуло? Хвилини? Година? Більше? Мія не знала. Час розчинився, розпався на фрагменти. Спочатку був дзвінок Еммі, потім задушливий ковток повітря, якого раптом стало недостатньо. Були руки Алекса, такі сильні, різко близькі. А потім — провал. І ось вона сидить на його ліжку, підібгавши ноги під себе, спиною впершись у стіну, дивиться в одну точку й не відчуває нічого: ні сліз, ні болю, ні плину часу.

Літак — завтра ввечері. Ця думка з’явилася раптово, як холодний уламок скла. Коли ховали дідуся, похорон був уже наступного дня. Все сталося швидко, ніби смерть не терпить відкладань. А що якщо й тепер так само? Що якщо вона не встигне? Що якщо навіть не побачить тата востаннє? Не торкнеться холодної руки, не скаже того, що мала сказати?

Я не встигла.

А Еммі? А мама? Боже, мама. Вона ж навіть не говорила з нею. Уявлення про маму, таку розгублену, саму, в тому будинку, де все ще пахне татом. Це різало гостріше, ніж сама новина. Як вона організує похорон? У неї ж нікого немає, окрім бабусі. А бабуся… бабуся завжди була холоднішою, ніж потрібно. Мама колись тихо зізнавалася, що їй бракувало емоційної близькості в дитинстві, що саме тому вона так старалася бути іншою для своїх дочок. І тепер вона залишилася сама.

Що Мія їй скаже? Які слова взагалі існують для цього? Як вони житимуть далі? Мама не працювала, вона доглядала за татом останні роки, відкладала все, жила його лікуванням, його дієтами, його графіками. І все ж він продовжував забезпечувати їх. Як? Якими зусиллями? Що він відчував останніми днями? Чи знав? Чи відчував, що це кінець? Чи боявся за них? Чи думав про те, що буде з його сім’єю без нього?

І — найжорстокіше — чи звинувачував її? Чи думав про свою старшу доньку, яка перенесла поїздку додому на тиждень? Яка обрала гори, озеро, чоловіка — замість того, щоб бути поряд? Чи чекав він? Чи хотів побачити її востаннє?

Ці думки почали стискати груди так сильно, що повітря знову стало замало. Світ звузився до вузького, темного тунелю в її голові, у якому було лише серцебиття — глухе та важке.

Двері відчинилися тихо. Алекс зайшов майже беззвучно, ніби боявся зруйнувати крихкий простір навколо неї. Він зупинився на кілька секунд, дивлячись на неї так, ніби намагався зрозуміти, де саме вона зараз — тут чи десь далеко, куди він не може дістатися.

— Міє, — його голос був низьким, стриманим, але в ньому відчувалася напруга.

Вона чула його, але ніби через товсте скло. Наче звук доходив із запізненням, спотворений, приглушений.

— Міє, подивись на мене.

Її погляд повільно змістився, але не сфокусувався. Вона бачила контури, рух, але не його повністю. Він підійшов ближче й присів перед нею, на одному рівні. Обережно взяв її руки і завмер.

— Ти роздерла собі шкіру, — тихо сказав він.

Мія повільно опустила погляд. Її нігті впилися в долоні так сильно, що залишили глибокі сліди, подекуди шкіра була зірвана до крові. Вона навіть не пам’ятала, коли це сталося. І не відчувала болю.

Він обережно розтиснув її пальці, провів великим пальцем по почервонілій шкірі, ніби намагаючись повернути їй відчуття тіла.

“Я нічого не відчуваю”, подумала вона відсторонено. Ні болю. Ні дотику. Ні себе. Лише порожнечу, в центрі якої пульсувала одна й та сама думка: 

Я не встигла

— Міє, спробуй зараз зосередитись на моїх словах, добре?

Алекс дивився на неї уважно, з тією зібраністю, яка в нього з’являлася лише в моменти, коли він повністю контролював ситуацію. В його погляді було очікування — не вимога відповіді, не тиск, а спокійне прохання про контакт. Усе, на що її вистачило, — це повільно підняти очі з його рук на його обличчя. Погляд був розфокусований, але вона змусила себе дивитися йому в очі. Цей рух, мінімальний і виснажливий, став для нього сигналом.

Він кивнув сам до себе й продовжив рівним, чітким голосом:

— Я поговорив з твоєю мамою. Ти можеш не переживати: я вже надіслав до неї людину, яка допоможе з організацією похорону. Вона не буде цим займатися сама. Усе зроблять так, як захоче твоя мати.

Слова доходили до Мії повільно, ніби крізь товстий шар вати. Я поговорив з твоєю мамою. Вона моргнула. Її мама навіть не знала, хто він. Вона сама не знала, хто він у її житті. Як він дістав номер? Коли він встиг? Скільки часу вона сидить тут, поки він… діє?

— Я купив нам квитки до Києва, — спокійно продовжив Алекс. — Ми вилітаємо через чотири години. Рано-вранці будемо там. Похорон — післязавтра. У тебе буде час трохи… прийти до тями. І вирішити з мамою та сестрою, кого ви хочете запросити.

Нам.

Це слово відлунням вдарилося в її свідомості. Він летить з нею? Чому? Вони ж не… Вона ж навіть не має назви для того, що між ними. Він не знайомий з її родиною. Її мама ніколи про нього не чула. Як він пояснив свою появу? Чому взагалі вирішив, що має право втручатися? Чому він просто… взяв і все організував? Думки зіштовхувалися одна з одною, але сил оформити їх у слова не було. Вона дивилася на нього так, ніби бачила вперше. Алекс не виглядав розгубленим. Не намагався підібрати правильні формулювання. Не говорив обережними, обтічними фразами. Він говорив просто. Конкретно, як є. І в цій прямоті не було жорсткості — була опора.