Глава 21

Ресторан був невеликий, шумний і зовсім не пафосний — дерев’яні столи з потертостями, відкриті лампочки під стелею, які давали тепле жовте світло, запах спецій, часнику й червоного вина, що змішувався з гулом голосів. Тут було тісно, живо і якось по-домашньому правильно.

— Нарешті! — Ніка підскочила зі стільця, щойно побачила Мію. — Я вже думала, ти нас кинула заради пана непідступність.

— Ви завжди будете моїм пріоритетом, — сказала Мія без тіні жарту й без жодного сумніву, обіймаючи спочатку Ніку, а потім Дана.

— Виглядаєш чарівно, — промовив Даніель, легко поцілувавши її в щоку.

— Ти, як завжди, такий джентльмен! — Ніка театрально закотила очі. — Як так вийшло, що тебе досі не вкрала якась прекрасна дама?

Даніель усміхнувся куточком губ і знизав плечима.

— Очевидно, я занадто ідеальний. Це лякає, — сказав він серйозним тоном, а потім не втримався й засміявся. — А якщо чесно… я думаю, що майбутнє кохання мого життя ще не готове так ускладнювати собі життя.

— Бреше, — одразу втрутилась Ніка. — Він просто закоханий у свою свободу.

— А ти — у драму, — спокійно парирував Даніель.

Вони сіли та офіціант приніс меню, і кілька хвилин їх спільного часу пішло на звичне: «Ти це брала минулого разу?» «Ні, але тоді шкодувала». «Беремо на всіх?». Хлопці замовили пасту, закуски та вино. Розмова текла легко — робота, дурні історії, смішні люди, яких вони всі знали. І, звісно, Ніка не могла не запитати.

— Так, — вона підперла підборіддя долонею й подивилась на Мію уважніше. — А чому ти одна? Де наш пан «я не роблю спонтанних речей»?

Даніель усміхнувся.

— Ти що, побоялась за нього? — сказав він легко. — Ми ж не кусаємось. Правда, Ніка?

— Я — іноді, — з насолодою відповіла та. — Але тільки якщо заслужать.

Мія трохи знітилась, покрутила ніж між пальцями.

— Я кликала його, — сказала чесно. — Але він сказав, що це… виходить за рамки нашого формату.

— Ой, який же він сноб, — фиркнула Ніка, відпиваючи вина.

Даніель нахилив голову, на мить замислився.

— А на мій погляд, — повільно сказав він, — він боїться. І я не впевнений, що страшніше.

Мія завмерла. Вона не одразу відповіла, не прокоментувала слова друзів, а просто дивилась на скатертину, на пляму від вина, яку хтось уже встиг посадити, і думки самі собою поповзли вглиб. Бо страх… це було знайоме. Не панічний, не істеричний. Тихий, раціональний, той, що маскується під правила, формати й межі. Той, яким вона сама колись користувалась. Алекс не виглядав людиною, яка боїться світу. Але, можливо, це було лише на перший погляд.

Мія зробила ковток вина й ледь помітно усміхнулась.

— Можливо, — сказала вона тихо.

І цього разу це було сказано не для друзів, а для себе.

— Слухай, серденько, — м’яко сказав Дан, нахилившись трохи ближче, — з того, що Ніка мені розказала, тобі добре зараз. І я думаю… ти маєш дозволити собі хоч раз у житті насолоджуватись моментом. Просто не давай йому задавати правила гри. Грай на своїх умовах.

Мія повільно видихнула. Вона відчула, як напруга трохи спала, ніби хтось обережно зняв важкий шар з плечей.

— Так! — тут же підхопила Ніка, не знаючи міри. — Насолоджуйся сексом та дорогими ресторанами, чорт забирай!

Данієль демонстративно закотив очі, точнісінько так само, як кілька хвилин тому це робила Вероніка. Мія ледь не засміялась від цього маленького дзеркала.

— Боже, Ніка, де твої манери, — з удаваною строгістю промовив Дан. — Це взагалі не те, що я сказав.

— Але по суті — те саме, — знизала плечима вона.

— Я зрозуміла тебе, Дане, — тихо сказала Мія і тепло усміхнулась. — Дякую.

Щоб не дати розмові знову скотитись у небезпечні глибини, вона швидко змінила тему:

— До речі, ти ж казав про новий проєкт. Торговий центр? Як воно просувається?

Очі Данієля одразу загорілись, як завжди буває з людьми, які справді люблять те, що роблять.

— О, це ціла епопея, — почав він, відставляючи келих. — Великий комплекс, на околиці, з відкритим простором, зеленими терасами, мінімум скла «для галочки». Ми хочемо, щоб це було місце, куди люди приходять не тільки купувати.

— І щоб там був нормальний фудкорт, а не три однакові бургерні, — одразу додала Ніка. — Я бачила планування.

— Так, — усміхнувся він. — І щоб парковка не була прокляттям, і щоб світло було людське, а не лікарняне.

— Він тижнями може розповідати про освітлення, — з любов’ю закотила очі Ніка. — Але я реально пишаюсь ним.

Мія слухала їх і ловила кожне слово. Було видно, що Ніка знає про його роботу все. Не поверхневі подробиці, не з ввічливості, а по-справжньому: деталі, проблеми, дедлайни. Вона доповнювала, жартувала, іноді поправляла. А Ден дивився на неї так, ніби без неї вся ця грандіозна конструкція давно б розсипалась. І Мія подумала, що це… красиво. Їх взаємодія була такою живою та справжньою.

Мія й сама не помітила, як вечір повільно перетік у пізню ніч. У якийсь момент у ресторані приглушили світло, столи навколо почали спорожнювати, а шум розмов став м’якшим — ніби місто теж втомилось і видихнуло.