Глава 20

Губи Алекса були ніби всюди. Він цілував кожен міліметр її шкіри — повільно, уважно, так, ніби час не мав значення. Його руки, що спочатку заплуталися в її волоссі й саме цим розбудили Мію зранку, тепер ковзали тілом: від стегон угору, по талії, по спині, знову вниз, ніби запам’ятовуючи її всю на рівні рефлексів.

Коли він торкнувся губами її шиї, Мія раптом усвідомила — вони точно запізняться.

— Алекс… — сказала вона захекано, більше з інерції, ніж із реального бажання зупинити його. — Нам треба вставати. Презентація через дві години.

Її тіло вперто не слухало здоровий глузд. Мозок рахував хвилини, а все інше наполягало, що зараз важливіше зовсім не це.

— Ммм, — пробурмотів він, не відриваючись. — Ти встигнеш. Ти завжди все встигаєш, Міє. Хіба ні?

І ще раз поцілував її — глибоко, впевнено, так, що всі логічні аргументи розчинилися. У результаті за пів години Мія вже приймала найшвидший душ у своєму житті. Вода шуміла, вона поспіхом змивала з себе сон, тепло його дотиків і намагалася зібрати докупи думки, паралельно прокручуючи тези презентації.

Вона металася квартирою: рушник полетів на диван, відчинялися й зачинялися дверцята шафи, одяг змінював інший в пошуках ідеальної ділової сукні. Мія говорила сама до себе, бурмотіла щось про час і графіки, намагаючись не панікувати.

І лише коли вона різко зупинилася посеред кімнати, відчула це. Його погляд. Алекс лежав на ліжку, спершися на лікоть, і просто дивився на неї. Не оцінював, скоріше спостерігав. Так, ніби весь цей хаос був для нього чимось надзвичайно цікавим.

— Ти так дивишся, Крамаре, — сказала Мія, переводячи подих, — ніби бачиш щось захоплююче.

— Абсолютно, — спокійно відповів він.

— Може, тобі теж варто почати збиратися? — вона вже натягувала сукню, поправляючи тканину.

— Я ще трохи подивлюся, — відповів він без жодного поспіху.

Мія ледь усміхнулася, хитаючи головою.

Сукня була діловою, стриманою: чіткий крій, темний колір, акуратний виріз. Вона підкреслювала фігуру рівно настільки, щоб виглядати професійно й впевнено, без жодної зайвої демонстративності.

— Допоможеш? — сказала вона коротко, повертаючись до нього спиною.

Він встав нарешті з ліжка та підійшов ближче й обережно застібнув блискавку. Мія відчула, як його пальці на мить затрималися, але лише на мить.

Вона вдихнула глибше й глянула на годинник. Ще хвилин двадцять до виходу. Що ж, на каву час точно знайдеться. Мія повернулася до Алекса, хотіла спитати, чи буде він каву, але в кімнаті його вже не було. За кілька секунд з ванної долинув звук води. Боже, як він це робить…

За останні три дні Мія раз у раз ловила себе на цій думці. Він був дивно тихим. Зникав беззвучно, з’являвся так само раптово, ніби не рухався, а просто міняв вимір. Одного разу, прокинувшись напівсонною, вона навіть подумала, що не здивувалася б, якби виявилося, що він — міраж, плід її уяви, а не реальний чоловік, з яким вона спала, говорила, пила ранкову каву.

Ці три дні були просто… зачаровуючими. Вони обидва багато працювали, майже без пауз, але щоразу після роботи опинялися в неї вдома. До нього вони більше не їздили — і, мабуть, це було правильно. Мія не уявляла, як пояснити Софі те, що між ними відбувалося. Та поки що вона й не намагалася. Вона ніби жила в окремій бульбашці, де все було теплішим, м’якшим, простішим. І її це влаштовувало.

Запах кави розлився кухнею саме в ту мить, коли туди зайшов Алекс. Він виглядав бездоганно — як завжди. Світле волосся було акуратно вкладене, але кілька пасм вибилися, надаючи йому тієї легкої недбалості, яка чомусь тільки підкреслювала зібраність. Чорна сорочка сиділа ідеально, і тату ледь помітно визирали з-під коміра — рівно настільки, щоб привертати увагу.

— Зійти з розуму, — вигукнула Мія, простягаючи йому чашку кави. — Як ти знову став таким бездоганним за двадцять хвилин? Поділишся секретом?

Він лише всміхнувся, коротко поцілував її в губи й зробив ковток.

— Ти теж маєш чудовий вигляд, — сказав спокійно.

І, ніби не втримавшись, знову легко торкнувся її губ. На мить затримався — і все ж відсторонився.

— І ти дуже смачно пахнеш, — додав він. — Цей аромат… матча і… лимон? Що це за парфуми? Я б хотів подарувати тобі ящик із запасом.

Мія розсміялася, відпиваючи каву.

— Це буде тобі дуже дорого коштувати. І я не про гроші.

Він підняв брову — мовляв, поясни.

— Їх робить спеціально для мене Вероніка.

— Вона парфумерка? — у його голосі промайнула щира цікавість. — Цього я не очікував.

— О-о-о, — протягнула Мія з усмішкою. — Невже щось таки може здивувати всезнаючого містера Крамара? Так, вона тільки починає, але в неї неймовірний талант. Я вірю, що в неї все вийде. Побачиш, колись вона буде такою ж відомою, як Шанель. Згадай мої слова.

Він усміхнувся, проте не скептично, а уважно, ніби справді запам’ятав.

Вони вийшли з квартири майже одночасно, вже зібрані, зосереджені. У ліфті говорили мало. У машині — ще менше. Розмова природно перейшла в робочу площину: числа, слайди, акценти, можливі запитання. Мія відчула, як усередині клацає знайомий перемикач. Особисте відступало, поступаючись місцем чіткості й концентрації.