Глава 20

Губи Алекса були ніби всюди. Він цілував кожен міліметр її шкіри, повільно, уважно, так, ніби час не мав значення. Його руки, що спочатку заплуталися в її волоссі й саме цим розбудили Мію зранку, тепер ковзали тілом: від стегон угору, по талії, по спині, знову вниз, ніби запам’ятовуючи її всю на рівні рефлексів. Коли він торкнувся губами її шиї, Мія раптом усвідомила — вони точно запізняться.

— Алекс… — сказала вона захекано, більше з інерції, ніж із реального бажання зупинити його. — Нам треба вставати. Презентація через дві години.

Її тіло вперто не слухало здоровий глузд. Мозок рахував хвилини, а все інше наполягало, що зараз важливіше зовсім не це.

— Ммм, — пробурмотів він, не відриваючись. — Ти встигнеш. Ти завжди все встигаєш, Міє. Хіба ні?

І ще раз поцілував її, глибоко, впевнено, так, що всі логічні аргументи розчинилися. У результаті за пів години Мія вже приймала найшвидший душ у своєму житті. Вода шуміла, вона поспіхом змивала з себе сон, тепло його дотиків і намагалася зібрати докупи думки, паралельно прокручуючи тези презентації.

Вона металася квартирою: рушник полетів на диван, відчинялися й зачинялися дверцята шафи, одяг змінював інший в пошуках ідеальної ділової сукні. Мія говорила сама до себе, бурмотіла щось про час і графіки, намагаючись не панікувати. І лише коли вона різко зупинилася посеред кімнати, то відчула його погляд на собі. Алекс лежав на ліжку, спершися на лікоть, і просто дивився на неї, не оцінював, скоріше спостерігав. Так, ніби весь цей хаос був для нього чимось надзвичайно цікавим.

— Ти так дивишся, Крамаре, — сказала Мія, переводячи подих, — ніби бачиш щось захоплююче.

— Абсолютно, — спокійно відповів він.

— Може, тобі теж варто почати збиратися? — Вона вже натягувала сукню, поправляючи тканину.

— Я ще трохи подивлюся, — відповів він без жодного поспіху.

Мія ледь усміхнулася, хитаючи головою. Сукня була діловою, стриманою: чіткий крій, темний колір, акуратний виріз. Вона підкреслювала фігуру рівно настільки, щоб виглядати професійно й впевнено, без жодної зайвої демонстративності.

— Допоможеш? — сказала вона коротко, повертаючись до нього спиною.

Він встав нарешті з ліжка та підійшов ближче й обережно застібнув блискавку. Мія відчула, як його пальці на мить затрималися, але лише на мить. Вона вдихнула глибше й глянула на годинник, залишалось хвилин двадцять до виходу. Що ж, на каву час точно знайдеться. Мія повернулася до Алекса, хотіла спитати, чи буде він каву, але в кімнаті його вже не було. За кілька секунд з ванної долинув звук води. Боже, як він це робить… За останні три дні Мія раз у раз ловила себе на цій думці. Він був дивно тихим. Зникав беззвучно, з’являвся так само раптово, ніби не рухався, а просто міняв вимір. Одного разу, прокинувшись напівсонною, вона навіть подумала, що не здивувалася б, якби виявилося, що він міраж, плід її уяви, а не реальний чоловік, з яким вона спала, говорила, пила ранкову каву.

Ці три дні були просто… зачаровуючими. Вони обидва багато працювали, майже без пауз, але щоразу після роботи опинялися в неї вдома. До нього вони більше не їздили, і, мабуть, це було правильно. Мія не уявляла, як пояснити Софі те що між ними відбувалося. Та поки що вона й не намагалася. Вона ніби жила в окремій бульбашці, де все було теплішим, м’якшим, простішим. І її це влаштовувало.

Запах кави розлився кухнею саме в ту мить, коли туди зайшов Алекс. Він виглядав бездоганно, як завжди. Світле волосся було акуратно вкладене, але кілька пасм вибилися, надаючи йому тієї легкої недбалості, яка чомусь тільки підкреслювала зібраність. Чорна сорочка сиділа ідеально, і тату ледь помітно визирали з-під коміра, рівно настільки, щоб привертати увагу.

— Зійти з розуму, — вигукнула Мія, простягаючи йому чашку кави. — Як ти знову став таким бездоганним за двадцять хвилин? Поділишся секретом?

Він лише всміхнувся, коротко поцілував її в губи й зробив ковток.

— Ти теж маєш чудовий вигляд, — сказав спокійно. — І, ніби не втримавшись, знову легко торкнувся її губ та мить затримався, але все ж відсторонився і перемістив свої губи на її шию. — І ти дуже смачно пахнеш, — додав він. — Цей аромат… матча і… лимон? Що це за парфуми? Я б хотів подарувати тобі ящик із запасом.

Мія розсміялася, відпиваючи каву.

— Це буде тобі дуже дорого коштувати. І я не про гроші.

Він підняв брову, мовляв, поясни.

— Їх робить спеціально для мене Вероніка.

— Вона парфумерка? — у його голосі промайнула щира цікавість. — Цього я не очікував.

— О-о-о, — протягнула Мія з усмішкою. — Невже щось таки може здивувати всезнаючого містера Крамара? — Дівчина засміялась, але продовжила. — Так, вона тільки починає, але в неї неймовірний талант. Я вірю, що в неї все вийде. Побачиш, колись вона буде такою ж відомою, як Шанель. Згадай мої слова.

Він усміхнувся, проте не скептично, а уважно, ніби справді запам’ятав.

Вони вийшли з квартири майже одночасно, вже зібрані, зосереджені. У ліфті говорили мало, в машині ще менше. Розмова природно перейшла в робочу площину: числа, слайди, акценти, можливі запитання. Мія відчула, як усередині клацає знайомий перемикач: особисте відступало, поступаючись місцем чіткості й концентрації.