Глава 19

Друга ночі підкралася непомітно — тиха, густа, майже домашня. У квартирі Мії горіло лише кілька ламп: тепле світло з кухні розтікалося у вітальню, роблячи простір м’якшим, майже інтимним. Десь на фоні грала тиха музика, а на столику стояли коробки з ролами — ті самі, які Мія так хотіла ще з обіду. Мія сиділа на підлозі, сперта спиною на диван, у розтягнутій домашній футболці, з босими ногами, підігнутими під себе. Вероніка була поруч, на дивані, з келихом вина в руці. Подруга була уважною, зібраною, вона завжди вміла слухати по-справжньому. За вікном місто жило своїм нічним життям, але тут, у цій кімнаті, час ніби зупинився.

— От бачиш, — Вероніка кивнула на коробки з ролами, — всесвіт усе ж не такий вже і поганий.

Мія криво усміхнулася і поклала ще один рол до рота, але їла повільно, без звичного апетиту.

— Я так їх хотіла, — зітхнула вона. — А тепер… навіть смак не той.

Вона замовкла, ніби збиралася з думками, і тільки після кількох секунд тиші заговорила знову, вже тихіше:

— Він усе розклав по поличках. Так чітко, так спокійно… ніби говорив не про людські відносини, а про умови договору.

Вероніка її не перебивала. Лише трохи нахилилася вперед, даючи зрозуміти: я тут. Мія говорила уривками, іноді плуталася, поверталася назад, але слова все одно знаходили шлях назовні. Про ресторан. Про «партнерські стосунки». Про те, як холодно звучало слово емоції в його устах. Про те, як раптово стало тісно в кімнаті без вух і як захотілося просто вийти.

— Найгірше, — зізналася вона, дивлячись у підлогу, — що він був чесний. І це… не полегшує. Це тільки ускладнює все.

Вероніка зробила ковток вина й тихо сказала:

— Чесність не завжди означає безпеку.

Мія кивнула. В голові було надто багато питань, надто мало відповідей і дивне відчуття, ніби вона стоїть на межі чогось важливого, але ще не знає — крок уперед це чи назад.

Вона видихнула й нарешті заговорила — швидше, ніби боялася втратити думку.

— Розумієш, мені не п’ятнадцять. І ти ж знаєш моє ставлення до всіх цих мрій про майбутнє з чоловіком, про «і жили вони довго і щасливо», літаючих єдинорогів і всяке таке. Я давно не вірю в казки про принців, весілля і життя разом до старості.

Мія знизала плечима.

— Плюс я не так давно його знаю. Якщо чесно, я навіть не встигла подумати про якесь майбутнє з ним. Він мені подобається — так. Мені було з ним комфортно. І… секс… — вона зробила паузу, — це було добре.

Вероніка слухала мовчки, не перебиваючи.

— І мене влаштовувало, що все розвивалося повільно. Без різких рухів, без гучних слів. Так, були моменти, коли я губилася через його це… «гаряче-холодно». Але я не збиралася припиняти пізнавати його. Я навіть не думала про серйозні стосунки з ним! — у голосі Мії прозвучало щире здивування, коли вона зрозуміла, що поки навіть не встигла припустити це у своїй голові.

Вероніка підвелася, мовчки налила вина собі й Мії, подала їй келих і кивнула — мовляв, говори далі.

Мія зробила ковток і повільніше продовжила:

— Просто… коли він це сказав. Той тон. Цей діловий голос, ніби він підписував контракт. І те, що він одразу, з порогу, заборонив будь-які прояви почуттів. Навіть мінімальні! —Вона на мить замовкла, підбираючи слова. — У мене виникло дуже неприємне відчуття. Як у дитинстві… я не знаю, як це пояснити.

— Коли щось забороняють, цього хочеться тільки більше, — м’яко сказала Вероніка.

Мія підняла на неї погляд, і в ньому з’явилося полегшення.

— Так! Точно. Саме це. Ти ж знаєш мій характер. Я ненавиджу рамки. Ненавиджу, коли мене намагаються загнати в якісь умови або контролювати. А це… це саме те, що він робить.

Вероніка трохи нахилила голову.

— Можливо, він намагається контролювати не тебе, а свої почуття.

Мія задумалась. Келих повільно обертався в її пальцях.

— Так… можливо. — Вона сумно всміхнулася. — Можливо, він справді хоче мене. Але не хоче мати мене. Розумієш?

У кімнаті на мить запанувала тиша — не важка, а чесна. Та, в якій думки доходять самі.

— Знаєш, — нарешті сказала Вероніка, — інколи найчіткіші межі ставлять ті, хто найбільше боїться їх переступити.

Мія кивнула.

— А я боюся іншого, — тихо відповіла вона. — Що якщо я погоджуся, то зраджу себе. А якщо не погоджуся — буду ще довго думати «а що, якби».

Вони обидві мовчали, слухаючи ніч за вікном. Роли вже охололи, вино теж втратило свій приємний аромат. Але розмова тільки-но дійшла до суті.

— Ти не мусиш вирішувати сьогодні, — сказала Вероніка. — Але що б ти не обрала — зроби це не через нього. А через себе.

Мія повільно кивнула. Вона ще не знала відповіді. Але вперше за вечір відчула, що має право не поспішати.

«Neirovia демонструє найвищі показники серед…»

Мія зосереджено перечитувала звіт, повільно ковзаючи очима по рядках, вишукуючи дрібні неточності, формулювання, які можна було зробити точнішими, цифри, що потребували ще одного погляду. Презентація фінальних результатів була призначена вже за три дні, і їй досі не вірилося, що цей проєкт справді добігає кінця.