Глава 17

Мія прокинулась від м’якого ранкового світла, що пробивалося крізь штори. На мить вона не зрозуміла, де знаходиться. Постіль була чужою, але запах… знайомим. Чистий, із легкими нотками кедра і дерева.

Вона повільно повернула голову — і серце різко стиснулося. Поруч спав Алекс. Його рука все ще лежала на її талії, важка, тепла, така, що не хотілося рухатись, аби не порушити цей спокій.

Мія затримала подих. Минулої ночі все здавалось нереальним — ніби вони обоє існували поза часом, поза страхами, просто двоє людей, які нарешті перестали чинити опір власним почуттям. Але зараз, коли все стихло, до неї повільно почала повертатись реальність.

Вона обережно піднялась на лікті і подивилась на нього. Алекс спав спокійно. Його світле волосся було трохи розкуйовджене, на обличчі не було звичної напруженості, лише спокій і щось майже беззахисне.

Погляд Мії ковзнув нижче — по лінії шиї, далі до грудей, де під шкірою проглядали тату. Візерунки чорного чорнила — строгі лінії, латинські фрази, символи, які вона не встигла роздивитись учора. Вона знала: ці татуювання він ховає під чорними сорочками, як і більшу частину себе. Їй стало цікаво — ким він був до цього всього? До костюмів, до контролю, до того, як життя перетворило його на людину, в якої кожен рух прорахований.

Вона не знала, чи варто його будити, чи варто взагалі залишатись у цьому ліжку. Але поки що просто лежала, тихо, спостерігаючи, як сонце м’яко торкається його шкіри. Дівчина не втрималась і кінчіками пальців прибрала неслухняний локон з його обличчя. 

Алекс поворухнувся, глибоко видихнув і відкрив очі. Його погляд одразу натрапив на Мію — вона завмерла, немов спіймана на місці злочину, і різко прибрала руку з його чола.

— Ти… дивилась, як я сплю? — його голос був хриплий від сну, але з ноткою насмішки. — Це вже схоже на манію переслідування, Міє.

Дівчина закотила очі, але не стримала посмішку.

— Не вигадуй, я просто… прокинулась раніше.

— Ага, і вирішила оцінити моє тіло при денному світлі, — буркнув він, ледве стримуючи посмішку.

— Ти взагалі такий самовпевнений, — відповіла вона, легенько штовхнувши його в плече.

— Не без причин, — тихо додав Алекс, нахилившись ближче.

Вона хотіла щось відповісти, але його губи торкнулись її — коротко, тепло, майже грайливо. Усе було надто природно, ніби вони прокидались поруч не вперше.

— Нам треба встати, — пробурмотіла Мія, відвівши погляд, коли серце знову шалено закалатало.

— На годиннику тільки сьома, — протягнув він, притягуючи її ближче до себе . — Ще є п’ять хвилин.

— П’ять хвилин, Алекс? Так люди і втрачають контроль, — засміялась вона, але все одно не відсунулася.

Він посміхнувся у відповідь, тихо видихнув і почав несамовито погладжувати її руку, яка була у нього на грудях.

— Добре, нехай буде так. Але… Софі не повинна знати, що ти провела ніч тут. Домовились?

— Авжеж, — серйозно кивнула Мія. — Я не хочу, щоб вона хвилювалась.— “поки я не знаю що це таке” подумала дівчина.

Провівши ще хвилин 10 в обіймах один одного, вони обоє підвелись, і Мія, взявши футболку, яку він дав учора, подивилась на нього через плече:

— Душ спільний чи черга?

— Черга, — вдавано серйозно сказав Алекс, — але я пропущу тебе першою.

У підсумку — вони все одно стояли під душем разом, тихо сміючись, у напівсонному ранковому світлі, та ліниво цілувались. А через двадцять хвилин уже спускались вниз. Мія була з вологим волоссям, Алекс у темній футболці — обоє мовчки, але з ледь помітними усмішками. Вона дістала з полиці каву, він мовчки поставив дві чашки. Звичайний ранок. Нереально звичайний — і саме це лякало Мію найбільше.

Зробивши каву, Мія відчула легке буркотіння в животі, організм нагадав, що з учорашнього вечора вона нічого не їла. Відчинивши холодильник, дівчина застигла. Полиці дивились на неї гнітючою порожнечею — кілька пляшок води, пачка масла і банка джему, картина була такою ж, як і вчора, коли вони вечеряли з Софі.

І саме в цю мить її вдарило усвідомленням: те, що сталося вчора, це не просто спогад. Це було реально. Жах, крик, страх Софі… і потім — її руки, що тремтіли після сутички, і Алекс, який тримав їх обох так, ніби боявся відпустити.

Дихання стало важчим. Вона вперлася долонями в край холодних металевих дверцят. Їй здалося, що запах кави раптом став занадто різким, занадто справжнім. І тільки тепер вона усвідомила — у вирі подій, емоцій, у близькості з Алексом, вона зовсім забула, що саме вони всі пережили вчора.

Мія подумала про Софі. Бідна дівчинка… Їй було всього сімнадцять. І те, що сталося, могло залишити слід на все життя. Мія знала, що їй потрібно поговорити з Алексом. І з Софі теж. Не сьогодні — можливо, завтра, коли все трохи вляжеться. Але Софі мусить звернутись до психолога. Не лише через цей напад. Через усе, що вона тягне всередині. Мія занадто добре знала, як це — залишитись наодинці зі страхом, який ночами перетворюється на кошмари. Вона не хотіла, щоб Софі проживала це так, як колись проживала вона.

— Ти чого? — тихий голос Алекса вивів її з думок.

Вона кліпнула і зрозуміла, що вже хвилину стоїть з відчиненим холодильником, втупившись у порожні полиці.