Глава 14

Мія тримала в обіймах Софі, що схлипувала у неї на грудях. Її тонкі плечі все ще тремтіли, а пальці судомно стискали тканину плаття Мії. Алекс стояв трохи осторонь, притискаючи телефон до вуха, говорив коротко, уривчасто — з поліцією. Його голос звучав твердо, майже крижано, але Мія бачила, як йому важко.

Вона ніжно гладила Софі по волоссю, шепочучи щось заспокійливе, хоч сама ледь стримувала клубок у горлі. Події цього дня залишали по собі гіркий присмак безсилля і страху.

За день раніше…

Паста вийшла, м’яко кажучи, так собі. Трішки переварена, соус — надто густий, але Мія вмовляла себе, що головне — не смак, а сам факт того, що вони всі сіли за один стіл. Атмосфера, втім, була густою, майже відчутною на дотик. У повітрі висіла тиша, натягнута, мов струна. Софі сиділа навпроти брата, крутила виделку у тарілці, але майже не їла. Алекс мовчав, лише іноді кидав короткі погляди то на сестру, то на Мію.

— Це… непогано, — нарешті промовив він, спробувавши трохи пасти.

Мія кинула короткий, іронічний погляд:

— Ти можеш сказати, що несмачно, я переживу.

— Я ж сказав — непогано, — відповів він сухо.

Софі видихнула, поклала виделку й підвела очі.

— Алекс…

Він одразу насторожився.

— Що таке?

Мія інстинктивно хотіла встати, дати їм приватність, але Софі вхопила її за руку.

— Залишся, будь ласка, — тихо сказала вона.

Мія сіла поруч, переплівши пальці з її долонею, й лише кивнула — мовляв, усе добре.

Софі ковтнула повітря, наче намагалась знайти сили.

— Пам’ятаєш того хлопця… з клубу? — почала вона тихо. — Я тоді сказала, що він випадковий. Але це не правда.

Алекс повільно нахилив голову, очі стали уважними, але обличчя залишалось майже кам’яним.

— Продовжуй.

Софі зітхнула, пальці Мії трохи стиснулись у її долоні.

— Ми познайомилися кілька тижнів тому. Він старший за мене… десь на сім чи вісім років. Спочатку все було нормально — просто зустрічались, гуляли, розмовляли. Але потім він почав вимагати більше. — Її голос тремтів, Алекс стиснув веделку в руці. — Він писав щодня, дзвонив, якщо я не відповідала. Я спробувала припинити спілкування, але він не відступав.

Алекс дивився на неї, мов намагався не вибухнути. Він остаточно залишив виделку на столі. Його пальці стиснулись у кулак.

Софі продовжила:

— Потім… стало страшно. Коли я сказала, що не хочу більше бачитися, він почав приходити до школи, чекати біля дому, писати дивні речі. А тоді… той вечір у клубі. — Вона здригнулась. — Я не хотіла, щоб ти знав, Алекс. Я соромилась.

Мія обережно обняла її за плечі, але Софі все ще тремтіла.

— А сьогодні він знову був у школі. — Її голос зірвався. — При всіх схопив мене за руку, кричав, питав, “з ким я тепер”. Мені було так соромно. І… страшно.

Алекс сидів нерухомо, але його погляд потемнів до майже чорного. Від нього наче йшов холод, стриманий гнів.

— Як його звати? — тихо спитав він.

— Алекс… — почала Мія, намагаючись втримати ситуацію.

— Як його звати? — повторив він, і цього разу голос став глухим, важким.

Софі ледь чутно прошепотіла ім’я. Девід.

Алекс відсунув стілець, різко підвівся, і повітря в кімнаті ніби стиснулось.

— Ти мала мені сказати раніше, — видихнув він, глянувши на сестру. — Я так цього не залишу.

— Гнів зараз нічого не змінить, — тихо, але твердо промовила Мія, вдивляючись в Алекса. — Давайте просто зосередимось на тому, як захистити Софі.

Її голос звучав спокійно, майже стоїчно, хоча всередині все палало. Вона відчувала, як напруга від його гніву, її страху й безсилля Софі переплітаються в повітрі, створюючи майже нестерпну атмосферу.

Софі, здавалося, зменшилась у кріслі. Її голос зірвався на шепіт:

— Ти… ти злишся на мене?

Алекс довго мовчав. Здавалося, він навіть не дихає. Потім глибоко вдихнув, повільно видихнув — і цей видих був схожий на спробу загасити полум’я, що виривалось назовні.

Він підійшов ближче, опустився поруч і обережно обійняв сестру.

— Ні, Софі, — його голос став тихим і глибоким. — Я злюсь не на тебе. Я злюсь на нього. І на те, що не знав раніше.

Він поцілував її у волосся, ніжно, по-братськи, і Мія в цей момент відчула, як у неї стиснулося серце. В цій сцені було щось настільки людяне, справжнє, що вона мимоволі усміхнулась, хоча в очах защипало.

Після цього вони сіли всі разом за стіл — уже не їсти, а думати. Алекс взяв аркуш, почав записувати все, що казала Софі.

— Ім’я, прізвище, де він працює, що саме писав, — його тон був діловий, чіткий.

Софі трохи плуталась, але намагалась згадати все. Мія тихо підбадьорювала її, іноді доповнювала, коли бачила, що дівчині складно. Після кількох хвилин Алекс взяв телефон і вийшов до кабінету.