Глава 12

Він стояв біля машини рівно о 18:30 — ні хвилиною раніше, ні пізніше. “Як по годиннику” — подумала Мія, ледь помітно всміхнувшись.

Алекс, як завжди, виглядав бездоганно. Чорний костюм сидів на ньому ідеально, підкреслюючи широкі плечі. Чорна сорочка — без краватки, з недбало закатаними рукавами — додавала йому тієї неформальної чарівності, яку важко ігнорувати.

Мія відчула, як серце прискорило ритм. Вона ще раз глибоко вдихнула — ніби намагаючись заспокоїти себе, — і підійшла ближче.

— Привіт, Міє, — його голос звучав низько й рівно. Алекс ковзнув поглядом від її обличчя до плечей, а потім знову зустрівся з її очима. — Ти чудово виглядаєш.

Вона легенько всміхнулася, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають.

— Дякую… ти теж, — відповіла вона тихо.

Алекс ледь помітно кивнув і обійшов машину, відкриваючи перед нею дверцята. Його рухи були настільки природними, що в цьому не було ні краплі показної галантності — просто звичка, втілена у вихованості.

— Дякую, — шепнула Мія, сідаючи в салон. Шкіряне сидіння ледь пахло парфумом Алекса — чимось темним, деревним, але водночас свіжим.

Поки чоловік обходив машину й сідав за кермо, Мія швидко дістала телефон і відкрила камеру — лише на секунду. Вона подивилась на своє відображення — волосся на місці, помада не стерлась. Добре.

Вона закрила камеру, зробила ковток повітря й намагалася виглядати спокійною. Двигун тихо загуркотів, і вони рушили з місця. У повітрі стояла тиша, але не напружена — скоріше очікувальна. “Почалося” — подумала Мія, стискаючи ремінець сумки на колінах.

— Отже, як робота? — через кілька хвилин мовчання спокійно запитав Алекс, не відриваючи погляду від дороги.

— Серйозно? Робота? — Мія скосила очі на нього й тяжко зітхнула. — Скажи чесно, ти взагалі коли-небудь думаєш про щось окрім роботи?

— А про що, на твою думку, я мав би питати? — відповів він тим самим рівним тоном, нібито вона говорила якусь дурість. — Про погоду? Чи, може, що ти їла на обід?

— Ну що ж, — Мія надула губи, роблячи вигляд, що задумалась. — Погода сьогодні не погана. Мене тішить, що скоро осінь і вечори вже стали прохолодніші. А на обід я їла німецькі сосиски з картоплею. Дякую, що поцікавився, — промовила вона з іронічним блиском в очах.

— Ненавиджу сосиски, — коротко кивнув Алекс, і вона почула реальну огиду в цьому тоні. 

— Що ж такого страшного зробили сосиски нашому непохитному містеру Крамару? — Мія вмостилась зручніше й, не стримуючи усмішки, розвернулася до нього повністю. Усе напруження, яке вона відчувала спочатку, кудись розтануло. Її голос став грайливим, а погляд — викликом.

Алекс на мить глянув на неї, а потім ледь-ледь посміхнувся:

— Нууу… коли мені було років п’ять, я попросив маму купити сосиски. Бо в садочку ми їх часто їли, а вдома їх ніколи не було. І знаєш, що вона мені сказала? З абсолютно спокійним обличчям відповіла: “Сосиски роблять із туалетного паперу й хвостів щурів”. Тоді мене охопив такий жах, що досих пір коли я тільки чую це слово, то…,— промовив чоловік і Мія побачила, що його нібито трухнуло від огиди.

Мія кілька секунд дивилась на нього мовчки з здивуванням, потім її обличчя скривилось від стриманого сміху… і вона вибухнула. Сміх був гучний, щирий, до сліз.

— О Боже, — вимовила вона між смішками, — я вже уявила маленького тебе, який дивиться на сосиски так само, як зараз під час цієї історії!

Алекс, хоч і намагався зберегти серйозність, сам тихо засміявся. Його усмішка була справжня, не та офіційна, якою він звик прикриватись.

— А я-то думала, що ж може розбити цей ідеальний образ. Ну не може ж Алекс Крамар бути таким бездоганним айсбергом, — промовила вона, все ще не стримуючи сміх. — Але ти сам дав мені в руки зброю. Тепер я знаю твій головний страх.

Вона злегка нахилилась до нього, змовницьки знизивши голос:

— Со… сис… ки… — прошепотіла майже біля самого вуха.

Алекс якраз пригальмував перед червоним світлом. Його рука все ще лежала на коробці передач, але погляд різко змістився на неї. Він не встиг — чи не захотів — відвести очей. Вона була зовсім близько, її дихання торкалось його щоки, а з його обличчя все ще не зійшла ця справжня посмішка. 

Мія зустріла його погляд і завмерла. Кілька секунд вони просто мовчали, ніби весь шум навколо зник.

— У тебе… гарні очі, — тихо прошепотіла вона, відводячи погляд, але щоки вже зрадницьки палали.

Алекс повільно посміхнувся й натиснув на газ, коли світлофор перемкнувся.

— Спасибі, — відповів він спокійно, але в куточку його губ з’явилась ледь помітна посмішка.

— Отже, — промовив Алекс, коли Мія нарешті перестала сміятись і обережно витерла сльозу з кутика ока, — що там у нас було про “бездоганного айсберга”?

— Напрошуєшся на ще один комплімент? — підколола вона, примружившись.

— Я, здається, просто перевіряю, чи твоя спостережливість така ж гостра, як почуття гумору, — відповів він рівно, але в куточках його губ з’явилась та сама ледве помітна, зухвала посмішка, яку Мія вже починала розпізнавати.