Глава 12

Він стояв біля машини рівно о 18:30, ні хвилиною раніше, ні пізніше. «Як по годиннику», подумала Мія, ледь помітно всміхнувшись. Алекс, як завжди, виглядав бездоганно. Чорний костюм сидів на ньому ідеально, підкреслюючи широкі плечі. Чорна сорочка була без краватки, з недбало закатаними рукавами та додавала йому тієї неформальної чарівності, яку важко ігнорувати. Мія відчула, як серце прискорило ритм. Вона ще раз глибоко вдихнула, ніби намагаючись заспокоїти себе, і підійшла ближче.

— Привіт, Міє, — його голос звучав низько й рівно. Алекс ковзнув поглядом від її обличчя до плечей, а потім знову зустрівся з її очима. — Ти чудово виглядаєш.

Вона легенько всміхнулася, відчуваючи, як щоки зрадницьки теплішають.

— Дякую… ти теж. — Відповіла вона тихо.

Алекс ледь помітно кивнув і обійшов машину, відкриваючи перед нею дверцята. Його рухи були настільки природними, в цьому не було ні краплі показної галантності, просто звичка, втілена у вихованості.

— Дякую. — Прошепотіла Мія, сідаючи в салон. Шкіряне сидіння ледь пахло парфумом Алекса, чимось темним, деревним, але водночас свіжим. Поки чоловік обходив машину й сідав за кермо, Мія швидко дістала телефон і відкрила камеру, лише на секунду. Вона подивилась на своє відображення, волосся на місці, помада не стерлась. Добре. Вона закрила камеру, зробила ковток повітря й намагалася виглядати спокійною. Двигун тихо загуркотів, і вони рушили з місця. У повітрі стояла тиша, але не напружена, скоріше очікувальна. «Почалося», подумала Мія, стискаючи ремінець сумки на колінах.

— Отже, як робота? — через кілька хвилин мовчання спокійно запитав Алекс, не відриваючи погляду від дороги.

— Серйозно? Робота? — Мія скосила очі на нього й тяжко зітхнула. — Скажи чесно, ти взагалі коли-небудь думаєш про щось окрім роботи?

— А про що, на твою думку, я мав би питати? — відповів він тим самим рівним тоном, нібито вона говорила якусь дурість. — Про погоду? Чи, може, що ти їла на обід?

— Ну що ж, — Мія надула губи, роблячи вигляд, що задумалась. — Погода сьогодні не погана. Мене тішить, що скоро осінь і вечори вже стали прохолодніші. А на обід я їла німецькі сосиски з картоплею. Дякую, що поцікавився, — промовила вона з іронічним блиском в очах.

— Ненавиджу сосиски, — коротко кивнув Алекс, і вона почула реальну огиду в цьому тоні. 

— Що ж такого страшного зробили сосиски нашому непохитному містеру Крамару? — Мія вмостилась зручніше й, не стримуючи усмішки, розвернулася до нього повністю. Усе напруження, яке вона відчувала спочатку, кудись розтануло. Її голос став грайливим, а погляд — викликом. Алекс на мить глянув на неї, а потім ледь-ледь посміхнувся:

— Коли мені було років п’ять, я попросив маму купити сосиски, бо в садочку ми їх часто їли, а вдома їх ніколи не було. І знаєш, що вона мені сказала? З абсолютно спокійним обличчям відповіла: “Сосиски роблять із туалетного паперу й хвостів щурів”. Тоді мене охопив такий жах, що досих пір коли чую це слово, то…,— промовив чоловік і Мія побачила, що його нібито трухнуло від огиди.

Мія кілька секунд дивилась на нього мовчки з здивуванням, потім її обличчя скривилось від стриманого сміху… і вона вибухнула. Сміх був гучний, щирий, до сліз.

— О Боже, — вимовила вона між смішками, — я вже уявила маленького тебе, який дивиться на сосиски так само, як зараз під час цієї розповіді!

Алекс, хоч і намагався зберегти серйозність, сам тихо засміявся. Його усмішка була справжня, не та офіційна, якою він звик прикриватись.

— А я то думала, що ж може розбити цей ідеальний образ. Ну не може ж Алекс Крамар бути таким бездоганним айсбергом, — промовила вона, вже не стримуючи сміх. — Але ти сам дав мені в руки зброю. Тепер я знаю твій головний страх.

Вона злегка нахилилась до нього, змовницьки знизивши голос:

— Со… сис… ки… — прошепотіла майже біля самого вуха.

Алекс якраз пригальмував перед червоним світлом. Його рука все ще лежала на коробці передач, але погляд різко змістився на неї. Він не встиг, чи не захотів, відвести очей. Вона була зовсім близько, її дихання торкалось його щоки, а з його обличчя все ще не зійшла ця справжня посмішка.  Мія зустріла його погляд і завмерла. Кілька секунд вони просто мовчали, ніби весь шум навколо зник.

— У тебе… гарні очі, — тихо прошепотіла вона, відводячи погляд, але щоки вже зрадницьки палали. Алекс повільно посміхнувся й натиснув на газ, коли світлофор перемкнувся.

— Спасибі, — відповів він спокійно, але в куточку його губ знову з’явилась ледь помітна посмішка.

— Отже, — промовив Алекс, коли Мія нарешті перестала сміятись і обережно витерла сльозу з кутика ока. — Що там було про “бездоганного айсберга”?

— Напрошуєшся на ще один комплімент? — підколола вона, примружившись.

— Я, здається, просто перевіряю, чи твоя спостережливість така ж гостра, як почуття гумору, — відповів він рівно, але в куточках його губ з’явилась та сама ледве помітна, зухвала посмішка, яку Мія вже починала розпізнавати.

Вони під’їхали до ресторану Merlot, місця, де все дихало витонченістю: м’яке світло крізь панорамні вікна, офіціанти в білих сорочках, тихий джаз у повітрі. Алекс вийшов першим, обійшов машину й відкрив двері для Мії, подаючи їй руку. Його долоня була теплою, упевненою, і від цього простого жесту у неї всередині щось ледь здригнулося. Всередині ресторану пахло вином, ваніллю і чимось легким, цитрусовим. Їх провели до столика біля вікна, звідки відкривався вид на вечірнє місто. М’яке світло лампи відкидало теплий відтінок на шкіру Алекса, і Мія спіймала себе на думці, як гармонійно чоловік вписується в цю атмосферу.