Глава 10. Алекс

«Вона поцілувала мене в щоку. Вона поцілувала мене в щоку, а я реагую так, нібито мені п’ятнадцять, і це перша дівчина, яка взагалі звернула на мене увагу… зійти з розуму».

Алекс їхав додому, тримаючи кермо однією рукою, другою стискав підлокітник, ніби так міг приборкати власні думки. На трасі було майже порожньо — нічне місто спало, миготіли лише фари поодиноких машин та світло від неонових вивісок, що ковзало по його обличчю.

Його бісило, наскільки сильно Мія збивала його з пантелику. Від самого початку — від того моменту, коли він побачив її на асфальті, перелякану, але з тим впертим поглядом, який чомусь одразу вкарбувався у пам’ять.

Чи викликала вона інтерес?

О, безумовно. Майже одразу.

Чи була вона гарною?

Блондинка, з м’якими рисами обличчя, великими сірими очима і тією живою мімікою, яку він так рідко зустрічав у своїх холодних колах. Так, вона була гарною. Занадто гарною, щоб не звернути уваги.

Можливо, саме тому він, всупереч здоровому глузду, запросив її завтра на каву. Хоча прекрасно розумів, що робить помилку.

Бо їхні стосунки вже виходили за межі, які він звик встановлювати.

По-перше, вона подружилась із Софі. Неочікувано. Надто швидко. І надто глибоко, як для його спокійного, захищеного простору, який він вибудовував роками. Коли вперше почув, що вони переписуються, його навіть охопила злість — і не тому, що він не довіряв Мії, а тому, що кожна нова людина поруч із Софі — це ризик. Загроза рівновазі, яку він тримає з таким трудом.

По-друге, Мія працює на нього.

Секс із колегами — це вже погана ідея. А з підлеглою — просто катастрофа.

І все ж… він не міг не думати про це.

Він чітко усвідомлював: якщо між ними почнуться “партнерські стосунки” — як він сам для себе цинічно це називав — це стане проблемою. Для роботи. Для репутації. Для Софі.

Бо тоді його сестрі доведеться припинити спілкування з Мією. І хоча вони знайомі лише недовгий час, Алекс уже бачив, як щиро Софі сяє поруч із нею. А він не міг дозволити знову бачити ту тьму в очах сестри, яка з’являлася кожного разу, коли вона втрачала когось, до кого встигла прив’язатися.

На підсвідомому рівні Алекс відчував: цього разу все не так.

Коли він думав про Мію як про жінку — не просто колегу, не просто знайому — то всередині щось стискалось і боліло. Не було тієї холодної відстороненості, з якою він зазвичай сприймав подібні історії.

Він навіть не міг назвати це бажанням. Це було щось інше.

Проте він одразу відкинув ці думки, зосередившись на дорозі, що розчинялась у темряві.

Коли приїхав додому, Софі вже чекала його — як завжди. У вітальні горіла лише лампа біля дивану. Вона сиділа, загорнувшись у плед, з телефоном у руках, і одразу підвелась, коли побачила брата.

— Ти довго, — промовила з ледь помітним докором.

— Так, вона живе на іншому кінці міста, — коротко відповів Алекс. Але коли Софі підійшла і обійняла його, він опустив руки їй на плечі й притис до себе. Її присутність завжди трохи заспокоювала.

— Вона класна, — раптом сказала Софі, усміхаючись. — Мія.

Алекс мовчав. Лише короткий погляд — і дівчина зрозуміла, що брат не хоче обговорювати це. Але, як завжди, не втрималась:

— Я… знову майже назвала тебе татом.

Його обличчя різко змінилось. Усе тепло зникло, і знову з’явилась та кам’яна маска, якою він ховав себе від світу.

— Софі, — сказав він тихо, але в голосі не було ніжності. — Ми вже говорили про це.

Вона лише кивнула, і її очі трохи потьмяніли.

— Добраніч, — додав Алекс і, не чекаючи відповіді, пішов до свого кабінету.

Двері зачинились, і в коридорі знову запанувала тиша.

Він не міг навіть чути це слово — “тато”.

Кожного разу, коли вона його вимовляла, перед очима спалахували обличчя людей, яких він втратив, які померли за нього, чого він не заслуговував.

Минуле, якого він не мав би пам’ятати, все одно поверталось у снах.

Наступного ранку він прокинувся рано — як завжди. Душ, кава без цукру, кілька електронних листів. Потім — звичний ритуал: чорна сорочка, чорний піджак, ідеально випрасовані брюки. Ні плям, ні зморшок, ні емоцій. Все — під контролем.

Єдине, що ламало цей бездоганний образ, — тонке чорне тату, яке виглядало з-під манжети рукава: витончена лінія, що нагадувала хвилю або серцевий ритм.

Коли він вийшов з дому, сонце тільки сходило.

Він сів у машину, налаштував дзеркало і поїхав на зустріч.

У холі офісу пахло кавою та папером. 

Коли Алекс зайшла до кабінету, на екрані світилася презентація, біля якої стояла Моніка — сувора, як завжди, у темному костюмі, з холодним блиском у погляді. Поруч — Вікторія Веллер, ділова партнерка Алекса, у бежевому брючному костюмі й з тією усмішкою, яка навіть у напруженій обстановці могла розрядити атмосферу.