Глава 9

Софі щось активно готувала на кухні, з тією енергією, з якою можуть готувати лише ті, хто хоче створити ідеальний вечір. Чути було, як бряжчить посуд, як на сковороді шипить соус і як час від часу Софі щось наспівує собі під ніс.

— Не підглядайте! — вигукнула вона з кухні, коли Мія спробувала трохи повернути голову, щоб побачити, що там відбувається.

Тим часом Алекс… просто сидів поруч, несподівано для всіх. Він з’явився з кухлем кави, спокійно опустився на диван поряд із Мією, ніби це було його природне місце в той момент.

— Тобі не треба працювати? — спантеличено кинула йому сестра, виглядаючи з-за дверей.

— Ти виганяєш мене з моєї вітальні? — спокійно спитав Алекс, ледь граючи бровами.

— Я… ні, просто дивно бачити, як ти відпочиваєш, — засміялась вона і зникла назад на кухні.

Алекс нахилився трохи вперед, поклавши лікоть на спинку дивану. Мія сиділа прямо, напружено, намагаючись не рухатись. Вона б навіть звинуватила Софі в тому, що та все це підлаштувала, але вираз обличчя дівчини транслював чисте здивування та доводив, що плану тут не було. Декілька хвилин вони сиділи майже в тиші. Лише звуки кухні та аромат обсмаженого часнику заповнювали повітря. Атмосфера була… складною. Не ворожою, але такою, де кожен рух здавався надмірно гучним.

— Як робота? — раптом спитав Алекс, злегка відкашлявшись.

Мія моргнула. Серйозно? Ми зараз будемо говорити про роботу?

— Ем… все стабільно, — відповіла вона, злегка знизавши плечима. — Ваше дослідження добре тримає темп, до речі.

— Моє дослідження, — повторив він, трохи задумавшись. — Я чув, що ти зробила непогану програму дослідження для Neirovia. Вікторія хвалила.

Мія ковтнула. Від його голосу, рівного, спокійного, з тим легким хрипом, який чомусь змушував серце битися швидше, її трохи кидало в жар.

— Приємно чути, — промовила вона коротко.

Кілька секунд тиші. Софі заспівала з кухні якийсь уривок пісні, явно намагаючись розрядити повітря. Мія посміхнулась, глянувши в її бік, і тоді сказала:

— Вона неймовірна, твоя сестра. З нею… якось просто.

Алекс перевів погляд із чашки кави на неї. Довго мовчав. Потім зітхнув і промовив тихо:

— Так. Я не бачив її такою щасливою… навіть не пам’ятаю, коли востаннє.

Його голос був інший, щирий, без захисної іронії. Мія помітила, як він стиснув пальці на чашці, наче збирав думки. Тут він був...інакшим чоловіком. Поряд з Софі, зі своєю сестрою, яку так любить. 

— Якщо чесно, — продовжив він, — я не хотів давати їй твій номер. Не тому що ти… — він зробив коротку паузу, — не тому що щось не так. Просто… я завжди намагаюсь обмежувати її коло. Захищати від людей, які можуть зникнути.

— А я виглядала як людина, яка зникне? — з легкою посмішкою спитала Мія.

— Ти виглядала як людина, у якої і без цього вистачає турбот, — відповів Алекс чесно. — Але я радий, що помилився.

Мія не знала, що сказати. Усередині щось м’яко стислося, від того, як просто й без пафосу він це сказав.

— Я теж рада, — лише й промовила вона, трохи опускаючи погляд.

І саме в цей момент Софі з тріумфом вигукнула з кухні:

— Готово! Ви ще не встигли посваритись?

Мія і Алекс одночасно засміялись, коротко, майже синхронно.

Вони піднялися з дивану, і Мія, ледь помітно шкутильгаючи, рушила за Алексом до великого столу у вітальні. Софі металася між кухнею і столом, зосереджено, але з блиском у очах, видно було, що хотіла аби все вийшло ідеально. На столі вже стояли салати, свіжий хліб із розмарином, тарілки з пастою, запеченою куркою та овочами, ароматними соусами. В повітрі змішався запах вершкового масла, базиліку та теплого хліба.

— Тобі допомогти? — спитала Мія, дивлячись, як Софі намагається одночасно розлити напої і дістати виделки.

— Ні-ні, все під контролем! — махнула та рукою, усміхнувшись.

Алекс тим часом підійшов до столу і, не кажучи нічого, відсунув стілець для Мії.

— Дякую, — тихо сказала вона.

Він лише коротко кивнув. Уже за кілька хвилин усе було готово, Софі гордо сіла навпроти, глянувши на них із таким виразом, ніби щойно виграла кулінарне шоу.

— Ну що, смачного! — вигукнула вона.

Розмова спочатку була легкою й жартівливою, Софі захоплено розповідала про улюблені кухні світу, жартувала, що могла б бути шефом, якби не алергія на морепродукти. Мія підтримала тему й заговорила про мексиканську кухню, яку обожнювала за яскраві смаки, і розповіла історію, як колись удома спалила сковорідку, готуючи буріто.

— Серйозно? — сміялась Софі.

— Уяви собі, вся кухня в диму, мама кричить, а я стою з цією сковорідкою і кажу: «Все під контролем!»

— Звучить як я з панкейками, — підтримала Софі.

Алекс сидів мовчки, спершу просто слухаючи, але згодом втягнувся, почав сперечатися з ними про те, що французька кухня недооцінена, а найкращий смак — у простоті. Дискусія розгорілася, але була теплою. Мія, захоплена розмовою, ловила себе на тому, що дивиться на нього і думає: ось який він, коли не тримає дистанцію, живий, уважний, навіть трохи іронічний. Коли вони майже доїли, Алекс поставив виделку і тихо промовив: