Глава 7

— Відійди від неї! — голос Мії пролунав так різко, що навіть музика на мить здалася тихішою. Вона сама не впізнала цей тон — холодний, упевнений, без жодної тіні сумніву.

Чоловік, на якого вона крикнула, різко обернувся. Той був явно старший за дівчину — років тридцять із гаком, очі червоні, рухи важкі, нетверді. А от дівчина, яку він утримував за руку, ледь стояла на ногах. В очах — переляк і розгубленість.

— Відвали, чи приєднуйся, — пробурмотів він, не відпускаючи свою здобич.

Мію затопила хвиля злості. Усе стало ніби розмитим — вона перестала відчувати біль у нозі, забула про вечірку. У грудях піднялась гаряча, майже фізична лють.

— Відпусти її. Зараз.

Він лише пирхнув, але цього було досить. За секунду все відбулось настільки швидко, що навіть ті, хто стояв поруч, не встигли зреагувати.

Мія зробила крок уперед — різкий, точний, без вагань. Її рука схопила чоловіка за зап’ястя, закрутила виворотом, другий рух — коліном під ребра, і він, захрипівши, нахилився. Ще один чіткий, відпрацьований удар — і той уже зігнувся вдвічі, стогнучи.

Дівчина, яку він тримав, вирвалась, захлипнула й упала Мії просто в руки.

— Тихо, все добре, — Мія обняла її за плечі, прикриваючи собою. — Тебе більше ніхто не зачепить.

Навколо здійнявся шум:

— Що там трапилось?! —

— Вона його справді…—

— Викличте охорону!

Першими підбігли Вероніка й Даніель.

— Міє! Ти в порядку? — вигукнула Вероніка, але та лише коротко кивнула, все ще тримаючи дівчину, яка тремтіла в неї на руках.

Охорона прибула швидко — двоє кремезних чоловіків миттєво взяли п’яного за плечі. Той пручався, але його швидко вивели через запасні двері, не надто делікатно.

— Вийдемо на повітря, — спокійно сказав Даніель, торкнувшись Мії за плече. Вона кивнула, допомогла дівчині підвестись і разом вони рушили назовні.

Ніч була свіжа, пахла липами й димом від сигарет. Музика всередині ще гучно билася в стіни, але тут, під неоном, все здавалось далі, тихіше.

— Гей, дихай, все добре, — м’яко сказала Мія, коли дівчина все ще ридала, захлинаючись словами. — Він тебе не зачепить більше, я обіцяю.

— Я… я не думала, що він… я просто… — дівчина знову схлипнула. — Мене звати Софі.

— А мене Мія, а це, — дівчина махнула рукою в бік друзів, — це Данієль та Вероніка.

— Тобі щось потрібно? Води? — лагідно запитала Мія.

Софі заперечно похитала головою, але Данієль усе одно розвернувся й рушив у бік бару.

Мія перевела погляд на Вероніку — обидві думали про одне й те саме. Залишити дівчину тут вони просто не могли.

— Скільки тобі років, Софі? Ти прийшла з кимось? — обережно спитала Мія.

— Мені сімнадцять…я була з подругами..але вони пішли… мені треба… треба подзвонити брату… він хвилюється, я не сказала куди йду, я просто… — голос знову зірвався на плач.

— Чшшш, — Мія притулила долоню до її руки. — Все буде добре. Зараз Данієль принесе тобі води, а потім скажеш мені номер свого брата, я йому подзвоню, гаразд?

Мія мимоволі напружилась. Сімнадцять. Занадто юна. Занадто беззахисна для цього місця, для таких людей.

— Добре, Софі. Ми викличемо твого брата, — втрутилася Вероніка й сіла поруч, опускаючись просто на коліна, — ти не одна.

Софі лише кивнула, але все ще міцно тримала руку Мії, наче боялась, що та зникне — її єдиний острівець спокою серед хаосу.

Мія ж стояла спокійно, рівно дихаючи, ніби все, що сталося — звичний порядок дій. Але руки ще тремтіли, а всередині щось кипіло, повільно вщухаючи.

Тільки зараз, коли напруга спала, біль у нозі повернувся, різкий, пульсуючий. Мія трохи скривилась, але не подала виду. Головне — що дівчина була в безпеці.

Вероніка поклала руку їй на плече:

— Ти… де ти таке вмієш?

— Довга історія, — коротко відповіла Мія. — І не зараз.

Вона глянула на Софі — та вже трохи заспокоїлась, вдячно притиснула її руку.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Мія лише кивнула. 

За хвилину повернувся Данієль, простягнувши пляшку води.

— На, пий, — коротко сказав він.

Софі схопила пляшку обома руками й почала пити, ковтаючи повітря разом із водою.

Зайві глядачі вже втратили інтерес — компанії знову розчинилися в клубному гулі, і тільки прохолодне повітря на вулиці трохи повернуло всім спокій.

Мія зняла свій тонкий джемпер і накинула його на плечі дівчини, яка ще тремтіла — чи то від страху, чи від холоду.

— Мила, ти сама набереш брата, чи мені це зробити? — тихо спитала Мія.

— Я… ні, він не любить дзвінки… я йому напишу, — відповіла Софі й, тремтячими руками, почала щось набирати на телефоні.