Глава 6

Робота йшла доволі непогано. Моніка, на щастя, не помітила її відсутності — або ж просто вирішила зробити вигляд, що не помітила. Для Мії це було лише на краще. Пояснювати щось цій жінці вона зараз не мала ні сил, ні бажання.

Тому решту дня дівчина провела за своїм столом, тихою тінню серед колег. Працювала зосереджено, час від часу міняючи пакет льоду на нозі. Добре, що в офісному холодильнику його завжди було вдосталь — у таку спеку він рятував і напої, і тепер ще й її розтягнуту щиколотку.

Думка про відпустку майнула не раз. Вона із задоволенням вимкнула б телефон, згорнулась під ковдрою й проспала день-другий. Але зараз це було абсолютно не на часі. Попереду стояв проект для Neurovia, і Мія відчувала — тут вирішується більше, ніж просто чергове дослідження. Це був її шанс. Її можливість довести і собі, і світу, що вона справді вартує більшого.

А ще — дивним чином хотілося довести це тому самому Алексу Крамару. Щоб він перестав бачити в ній лише «незграбну дурепу, яка вибила його з графіка». Щоб він зрозумів: вона розумна, працьовита і здатна робити речі не гірше за інших. А може й краще.

— Табачна, ти ще жива? — тихенько підсунувся до неї колега з відділу, Стівен, поставивши на її стіл чашку кави.

— Ледве, — всміхнулась Мія, піднімаючи очі від документів.

— Я бачу, ти вже лід міняєш як професійний бариста кубиків, — він кивнув на пакет у неї на нозі. — Слухай, якщо що, я можу дістати тобі бондаж на щиколотку. В брата такий був після футболу.

— Дякую, але вже замовила, — збрехала вона, щоб уникнути зайвих питань.

— Як скажеш. Головне — не здумай валитися десь у коридорі, бо тоді, Моніка змусить писати нас всіх твій звіт, — з удаваною серйозністю попередив Степан і пішов далі.

Мія ледь стримала смішок. Було приємно, що хтось хоч трохи розрядив напруження цього довгого дня. Але вже за мить вона знову занурилась у роботу — папери чекали, і ціль залишалась незмінною: зробити все ідеально.

Телефон задзвонив саме тоді, коли Мія вже майже добила останню таблицю.

На екрані — знайоме ім’я: Вероніка 🩵.

«Як по годинах», — усміхнулась дівчина. Годинник показував шосту вечора.

— Алло, Пухнастику, ти ще на тій своїй каторзі? — з характерним драматизмом долинув голос Вероніки.

— Ага, Хвостику, я ще в офісі. Закінчую останні правки, — втомлено відповіла Мія, машинально потираючи ногу.

— Господи, ти ж обіцяла піти раніше! Я вже стою під твоїм офісом, між іншим. І тримаю дві кави — одну собі, одну для тебе, хоча відчуваю, що вона вже охолола від моїх страждань.

Мія не втрималась від посмішки.

— Добре, п’ять хвилин. І не бурчи там.

— Я не бурчу, я мотивую! — відповіла Вероніка й поклала слухавку.

Мія глянула на свою ногу, яка легенько нила — навіть після льоду. «Тільки не спіткнись перед Веронікою, бо почуєш лекцію на годину», — подумала вона, ховаючи пакети з льодом у шухляду й поправляючи волосся.

Коли вона вийшла з офісу, Вероніка вже стояла біля сходів, яскраво усміхаючись і махаючи рукою.

— О, моя королева корпоративного болю! — вигукнула вона, обіймаючи подругу, але одразу ж відійшла на крок і глянула вниз, —ходімо, бо Даніель нас приб’є, якщо ми запізнимось ще на десять хвилин…

Та коли Мія зробила кілька кроків, Вероніка завмерла, її усмішка змінилась на здивування.

— Стривай… що з тобою? Ти кульгаєш?

Мія відмахнулась:

— Нічого, дрібниця. Нога трохи болить, але вже краще.

— «Трохи болить»? — підозріло підняла брови Вероніка й одразу ж глянула вниз. — Ого! І що це за взуття? Це ж… — вона присіла, щоб краще роздивитись. — Це ж Löwenstein, Міє! Ти з глузду з’їхала? Вони коштують, як моя зарплата за два місяці!

Мія зніяковіла, стискаючи ремінець сумки.

— Я їх не купувала, — тихо мовила.

— Не купувала? — Вероніка театрально розплющила очі. — Ага, тепер я точно хочу почути всю історію. А поки, Пухнастику, я викликаю таксі. З твоєю ногою про транспорт не може бути й мови.

— Та я можу сама, — спробувала заперечити Мія, але подруга вже впевнено набирала щось у телефоні.

— Можеш. Але не будеш, — коротко відрізала Вероніка.

Вони обидві засміялись. Вероніка підставила Мії руку, допомагаючи йти до дороги.

— Даніель уже там, грозиться з’їсти всі канапки, якщо ми не приїдемо вчасно.

— Даніель і їжа — це святе, — зітхнула Мія, кульгаючи до узбіччя.

— Та не кажи, — всміхнулась Вероніка, і на мить у її голосі промайнуло щось тепліше, ніж просто дружній інтерес.

Мія це помітила, але лише хитро всміхнулась:

— Ага, бачу, в когось сьогодні настрій дуже святковий.

— Замовкни, Пухнастику, — буркнула Ніка, але не приховала усмішку. 

Таксі приїхало швидко. Вони сіли на задні сидіння — Вероніка, як завжди, базікала без упину, розповідаючи останні плітки з роботи, а Мія слухала, посміхалась і час від часу дивилась у вікно. Але потім настала її черга розказувати про свої пригоди. Мія не вдавалась поки що в подробиці.