Глава 5. Алекс

— Ми б хотіли охопити всі можливі аудиторії, але в більшості нас цікавить думка саме молоді, вони наша цільова аудиторія… — спокійно вела переговори Вікторія, партнерка Алекса, а також його єдина справжня подруга.

Алекс слухав, кивав, час від часу робив позначки в блокноті, та насправді його увага давно змістилася. У голові знову й знову спливало ім’я: Мія Олександрівна Табачна.

Прізвище звучало дивно. Табачна. Напевно, у дитинстві їй дісталося через це чимало жартів і насмішок. Але дивна річ — воно їй пасувало. Вона сама здавалася такою, ніби в ній є щось від диму: легка туманність, невловимість, що дратує і водночас змушує дивитися ще раз. 

Дівчина впевнено провела вступну презентацію, без зайвих прикрас і непотрібних відступів. План дослідження був викладений чітко, структуровано — без того пафосу, яким часто грішать молоді співробітники, коли намагаються справити враження.

Алекс відзначив для себе, що, попри те, що основні переговори вела Веллер, ім’я Мії кілька разів зустрічалося в матеріалах підготовки. Це означало, що вона брала значно більшу участь у роботі, ніж можна було б подумати на перший погляд.

Що ж, як фахівець вона виглядала приємніше за власну начальницю, яка мала звичку демонструвати зверхність там, де це було зовсім зайвим. Сцена з Монікою, яку він бачив напередодні, теж залишила по собі враження. Алекс не належав до людей, які втручаються в чужі конфлікти: кожен має самостійно нести відповідальність за свої проблеми. Але безпідставна агресія та тим більше фізичне насильство ніколи не відповідали його принципам. Це було слабкістю, прикритою силою, і він таке не визнавав.

Холодний розрахунок змусив його зробити простий висновок: у Мії є витримка, якої не вистачає багатьом її колегам. 

Ще одна деталь, яку відзначив Алекс, — дівчина ледве трималася на тих каблуках-вбивцях. Кожного разу, коли їй потрібно було показати щось на екрані, вона робила це, вхопившись за спинку стільця, а здебільшого намагалася сидіти. Було очевидно: ранкова ситуація не минула безслідно.

Він згадав власні думки після інциденту. Роздратування, яке викликала ця випадковість, і поспішні висновки. Він віднісся до неї, як до чергового дівчиська, що не вміє виражатися німецькою і лише марнує його час. Тепер же бачив: тоді вона була скоріше шокована, ніж нездатна говорити.

І саме в тому роздратуванні він допустився помилки. Замість того щоб відразу відвезти її до лікаря, він поставився до цього легковажно. Лише тепер ставало зрозуміло, що ушкодження не було таким незначним, як він собі вирішив і як вона його запевнила.

Висновок був простим: емоції, навіть у дрібницях, призводять до неправильних рішень, подумав про себе Алекс. 

— Алексу, йдемо? — Вікторія Веллер зібрала папери в охайну папку й зупинилася біля дверей. Зустріч закінчилася, партнери вже виходили з переговорної, проте Алекс залишався на місці.

Він сидів, ніби й досі зважував щось у думках, і погляд його вперто не відривався від дівчини, яка сиділа трохи осторонь. Мія виглядала відстороненою: вдивлялася кудись у стіл, явно заглибившись у власні думки.

— У мене ще справи, — сухо відповів Алекс, навіть не глянувши у бік колеги.

Вікторія підняла одну брову й, трохи нахилившись до нього, усміхнулася:

— Справи? Чи «справи»? — її тон був надто офіційним, щоб це можна було назвати відвертим жартом, але в очах блиснула насмішка.

Алекс повільно перевів на неї погляд.

— Ти занадто багато дозволяєш собі, Веллер.

— І все ж я єдина, кому ти це дозволяєш, — спокійно відповіла вона, злегка знизавши плечима, дозволивши собі легку посмішку куточками губ. — До речі, я перегляну ще раз числа з плану дослідження. Деякі дані виглядали завищеними.

Він кивнув.

— Добре. Завтра вранці хочу бачити уточнений варіант.

— Буде зроблено, — підтвердила Вікторія й, вже відходячи до дверей, переконавшись, що нікого окрім неї, чоловіка та дівчини, яка здавалось їх не чула, поряд немає, кинула через плече: — І не забудь, що контроль — це добре, але іноді дозволити комусь допомогти — теж непогана стратегія.

Алекс не відповів, лише знову відвів погляд у бік Мії. Вікторія вийшла, залишивши після себе легкий відтінок іронії.

Він піднявся з місця і повільно підійшов до дівчини. Та все ще сиділа нерухомо, ніби забувши, що навколо когось повно людей, і лише коли відчула його присутність поруч, здригнулася й підняла голову. Її відсторонений погляд трохи дратував — надто легко було втратити відчуття реальності, а в його світі це недопустима розкіш.

— Міс… Вибачте, я так і не запам’ятав… Ви збираєтеся виходити чи…? — холодна маска на його обличчі приховувала легку насмішку. Насправді він чудово пам’ятав її ім’я. Просто цікаво було перевірити, чи знову вона спалахне так, як у їхню першу зустріч.

Коли дівчина здригнулася і підняла голову, він майже непомітно оглянув її ще раз. Пильний погляд — звичка, яку неможливо викорінити: оцінка деталей, дрібних реакцій, навіть положення рук.

— Ви в курсі, що всі вже пішли? — його голос прозвучав рівно, без тіні емоції. Очевидність, яку вона мала б і так зрозуміти. — Ми з вами залишилися в кабінеті одні.