Глава 4

Лікарня разюче відрізнялася від тієї, де Мія зазвичай лікувалася. Відділення травматології було просторе, сучасне й сяяло стерильною білизною коридорів.

На ресепшені Алекс спокійно назвав своє ім’я та коротко пояснив ситуацію. І вже за двадцять хвилин Мію оглядав лікар. Для німецької клініки це було майже дивом — така швидкість здавалася неймовірною.

Поки їй робили знімок, а потім уважно оглядали ногу, думки дівчини крутилися зовсім не навколо діагнозу. Вона все ще переварювала те, що Алекс відмовився поїхати у своїх справах, коли вона прямо сказала йому, що він вільний.

— Я не буду ходити, мов маніяк, за тобою до лікаря, — спокійно промовив він, сідаючи в коридорі, — але почекаю тут. Потім підвезу тебе назад на роботу.

Мія ніяк не могла зрозуміти: навіщо він узагалі це робить? Він не виглядав людиною, здатною перейматися через когось, кого знає кілька годин. Може, він хвилюється, що вона розповість комусь? Що піде на якесь ток-шоу й скаже: «Алекс Крамар, засновник компанії Neurovia, збив бідну мене на своїй машині!»

Від самої цієї картинки вона здригнулася. Останнє, чого хотілося Мії, — це привертати до себе увагу.

А може, все ще простіше? Можливо, він настільки звик контролювати кожну деталь свого життя, що довіритися якомусь дівчиську, яка заявляє, що впорається сама, — просто не в його правилах.

«Хто його знає», — зітхнула вона подумки, кидаючи погляд на зачинені двері кабінету, за якими Алекс чекав так, ніби це було його звичним станом — контролювати навіть чужі проблеми.

— Нічого надто серйозного, як я й припускав, — голос лікаря вивів Мію з полону думок. — У вас розтягнення. Два тижні потрібно буде користуватися охолоджувальною маззю, а також носити бандаж чи еластичний бинт. Я б радив усе ж бандаж. І ще: хоча б місяць уникайте сильних навантажень, менше ходіть та носіть тільки зручне взуття.

Він подивився на неї уважним, але спокійним поглядом. Чоловік був років п’ятдесяти, добрий і чуйний, у його голосі не було й сліду зверхності, тільки професійна впевненість.

— Сьогодні й завтра прикладайте холодне, — додав він, передаючи їй пакет із льодом. — І ось посилання, де можна замовити бандаж. З вашою ногою все буде гаразд.

Він швидко оформив висновок, простягнув їй аркуш і тепло усміхнувся на прощання.

Подякувавши, Мія вийшла з кабінету. У коридорі, як і обіцяв, чекав Алекс. Він сидів на стільці, зосереджено схилившись над телефоном, пальці швидко ковзали по екрану. Він навіть не помітив одразу, що вона вийшла.

— Ем… я все, — ніяково й тихо промовила Мія, виходячи з кабінету. Алекс одразу підвівся з місця.

— Що сказав лікар? — поцікавився він і, не чекаючи відповіді, вихопив у неї з рук висновок.

Мія насупилася й простягнула руку, намагаючись повернути документ.

— Розтягнення, нічого серйозного, — буркнула вона, все ж спробувавши вихопити папір назад.

Алекс навіть не здригнувся. Він уважно читав текст, тільки на секунду відвів погляд від документу, дивлячись на неї тим самим поглядом, яким дивляться на дитину, яка вимагає іграшку.

— Добре, Міє. Поїхали, відвезу вас на роботу. А стосовно бандажа… я замовлю, і моя асистентка привезе його завтра вранці, ще до вашого робочого дня.

— Що? Це не потрібно! — здивовано вигукнула Мія. — Я сама прекрасно можу замовити його!

— І будеш чекати тиждень із німецькою поштою? — різко обірвав він, і в його голосі нарешті прорізалися емоції. Холодна офіційність зникла, на мить оголивши справжнє роздратування. Але вже через секунду він знову зібрався й додав коротко: — Поїхали.

— Але ще треба на ресепшн і… — почала вона, та він знову перебив.

— Я вже все вирішив. Не затримуй ні себе, ні мене.

Мія ледь не вибухнула від обурення. «Оце так! Спершу сам вирішив допомогти, тепер я ще й час у нього забираю? Нестерпний тип!» — крутилося в голові. Але вголос вона більше нічого не сказала.

Вони мовчки вийшли з лікарні. Мія йшла поруч, зціпивши зуби, але без жодного слова. Вона відчувала, як напруга дня осідає важким каменем, і більше не мала сил для суперечок. Врешті-решт, вони й так майже дві години безперервно сварилися й кусали один одного. Вона просто втомилася. Цей день і без того був занадто довгим.

Коли вони сіли в машину, тиша накрила салон, наче ковдра. Навіть звук двигуна здавався приглушеним. Мія дивилася у вікно, спостерігаючи, як пропливають вулиці, і думала лише про одне: хай би ця поїздка скінчилася якнайшвидше.

Алекс, зосереджений і мовчазний, вів машину так, ніби між ними нічого не сталося. І в цій тиші не було більше злості — лише втома та порожнеча.

Коли машина плавно під’їхала до офісу, в салоні все ще панувала та сама густa тиша. Мія вже потягнулася до дверної ручки, але щось у ній не дозволило просто вийти й піти. Це було б занадто грубо навіть після всього.

Вона зітхнула й тихо промовила:

— Дякую… за лікарню. І за взуття.

Алекс нарешті відвів погляд від дороги, на мить глянув на неї. На його обличчі майнула дивна посмішка, більше схожа на іронію.

— Та нема за що, — відмахнувся Алекс майже грубо, навіть не дивлячись на неї. Це прозвучало так, ніби вона взагалі сказала щось зайве.

Мія скривилася й уже хотіла нічого більше не додавати, але раптом він прокашлявся й змінив тон:

— Я… ну, не звик я возитися з такими ситуаціями. — Він на мить затримав на ній погляд, і в його голосі з’явилась дивна, нетипова м’якість.

Він швидко випрямився, знову став рівним і холодним, ніби повернув собі броню:

— Бережіть ногу, Міє.

Вона кивнула й поспіхом вийшла з машини. У голові плуталося — чи він справді хотів вибачитися за грубість, чи то просто здалося. Було ніяково й дивно водночас, але одне Мія зрозуміла точно: навіть коли Алекс намагається бути чемним, йому це дається важче, ніж будь-які бізнесові переговори.