Глава 3

— Отже, ми пропонуємо комбіновану версію дослідження для вашого нового продукту. Від вас очікуємо приклади нейроінтерфейсів, і після цього зможемо підготувати гайди та анкети, — підсумувала Моніка зустріч, яка загалом тривала близько двох годин.

Мія була рада, що змогла провести зустріч сидячи — нога була їй за це щиро вдячна.

Все минуло добре. Контракт був майже підписаний, план дослідження розписаний на пів року вперед, усі деталі узгоджені. Мія пишалася результатами своєї роботи: це був її перший глобальний проєкт, у якому вона брала участь від самого початку.

Саме вона запропонувала де шукати цільові групи для дослідження та які країни будуть найбільш перспективними для компанії Neurovia, у контексті запуску нового продукту. Мія витратила місяці на підготовку до цієї зустрічі, детально вивчаючи діяльність компанії, її поточні продукти та продукцію конкурентів. Вона знала про Neurovia все, що було у відкритому доступі… і навіть трохи більше.

Алекс Крамар. 29 років. Заснував компанію у 19 й досяг шаленого успіху вже за перші роки її існування. Сфера діяльності — нейроінновації в IT. Про особисте життя майже нічого: відомо лише про молодшу сестру Софі, 17 років, навчається за кордоном. Мія знайшла цю інформацію у якійсь світській хроніці. Жодного фото, жодної зайвої деталі — ніби хтось ретельно чистив мережу, прибираючи будь-що особисте.

Втім, це її майже не здивувало. Вона й сама не хотіла б ділитись зі світом подробицями свого життя. Викладати у соцмережі історії про булінг, панічні атаки чи навіть викрадення у дев’ять? Дякую, але ні. Шрами минулого має кожен, а публічні люди не підписували жодного «договору» на право копирсатися в їхній брудній білизні.

Але одне все ж таки видалося дивним: повна відсутність публічного іміджу у власника компанії, яка має один з найбільших PR-відділів, які Мія коли-небудь бачила.

— Міс… вибачте, я так і не запам’ятав… Ви збираєтеся виходити чи…? — той самий голос знову змусив її здригнутися. Голос, від якого по шкірі пробігали мурахи: хрипкий, але водночас м’який, немов шовк.

Вона обернулася, і на мить їй здалося, що повітря в кімнаті стало густішим. Але тон, яким це було сказано, зовсім не пасував до голосу, в ньому відчувалася байдужість, навіть легка нотка осуду, що ще більше здивувало дівчину.

— Що?.. — «Господи, Мія, що з тобою сьогодні? Серйозно? Це все, що ти змогла придумати у відповідь?» пронеслося в її голові, поки її великі сірі очі дивилися на чоловіка знизу вгору.

Алекс ще раз, майже непомітно, просканував її поглядом і підійшов ближче.

— Ви в курсі, що всі вже пішли? — його голос, вже українською цього разу, звучав так, наче він повідомляв очевидний факт, який вона мала б зрозуміти сама. — Ми з вами залишилися в кабінеті одні.

Мія швидко озирнулася. І справді: порожні стільці, вимкнені монітори, обережно складені документи. Кімната, в якій ще десять хвилин тому вирувала ділова дискусія, тепер,  виглядала майже безжиттєво. Вона навіть не помітила як зустріч закінчилася, так заглибилася у власні думки.

— Так, вибачте… Що вам потрібно? — зібралася вона й спробувала перевести розмову в робоче русло.

— Адреса, — коротко відповів він, і в цьому слові вчувалася стримана роздратованість. — Для відправки прикладів нейроінтерфейсів. Ви мали передати її сьогодні.

— Ох… так, звісно! — Мія поспіхом підхопилася на ноги, але нога, яка й так весь чей час нила, нагадала про себе гострим болем. Світ трохи хитнувся, і вона інстинктивно вхопилася за край столу. Проте дівчина не встигла зустрітись з підлогой, Алекс встиг зробити крок уперед і підтримав її за лікоть, не давши впасти. Його пальці були сильними, але дотик залишався м’яким та обережним.

— Ви кульгаєте, — констатував він, уважно дивлячись їй в обличчя. — Я відвезу вас до лікаря.

— Це не потрібно, — вона здивовано підняла ще раз очі та спробувала заперечити. Але в його очах побачила вже прийняте ним рішення.

— Потрібно — відрізав Алекс, і в його голосі з’явилася та сама нотка впевненості, яка не передбачала суперечок.— Я так розумію, що це результат нашого ранкового зіткнення, а я не уникаю відповідальності, ніколи.

Мія намагалася йти рівно, але нога все ще боліла, змушуючи її трохи пригальмовувати. Алекс не відпускав її лікоть, тримаючи міцно, але так, що вона не почувалася в пастці. Його рука випромінювала тепло, і Мія знала, що це не має значення, але мозок чомусь фіксував кожну секунду цього контакту. 

— Відвезу тебе до лікарні, — промовив він, чомусь звертаючись до дівчини на ти, коли вони підійшли до його машини, і мимохідь кинув погляд на взуття дівчини. — Але спершу заїдемо кудись і купимо тобі щось менш схоже на знаряддя тортур. 

Вони зупинилися біля авто. Алекс швидко розблокував дверцята, а тоді, підтримуючи Мію за руку, обережно посадив її на переднє сидіння.

«Який джентльмен», — подумала вона з легкою іронією, проте не змогла придушити в собі відчуття, що їй приємна ця несподівана уважність. Коли машина рушила з місця, салон огорнула важка тиша. Лише тепер Мія усвідомила, що пішла з роботи просто так — не сказавши нікому ані слова. І ще жінка, яка була з Алексом раніше, його загадкова партнерка, наче розчинилася у повітрі, ніби її й зовсім не існувало.