Глава 3

— Отже, ми пропонуємо комбіновану версію дослідження для вашого нового продукту. Від вас очікуємо приклади нейроінтерфейсів, і після цього зможемо підготувати гайди та анкети, — підсумувала Моніка зустріч, яка загалом тривала близько двох годин.

Мія була рада, що змогла провести зустріч сидячи — нога була їй за це щиро вдячна.

Все минуло добре. Контракт був майже підписаний, план дослідження розписаний на пів року вперед, усі деталі узгоджені. Мія пишалася результатами своєї роботи: це був її перший глобальний проєкт, у якому вона брала участь від самого початку.

Саме вона запропонувала, де шукати цільові групи для дослідження та які країни будуть найбільш перспективними для компанії Neurovia у контексті запуску нового продукту. Мія витратила місяці на підготовку до цієї зустрічі, детально вивчаючи діяльність компанії, її поточні продукти та продукцію конкурентів. Вона знала про Neurovia все, що було у відкритому доступі… і навіть трохи більше.

Алекс Крамар. 30 років. Заснував компанію у 22 й досяг шаленого успіху вже за перші роки її існування. Сфера діяльності — нейроінновації в IT. Про особисте життя — майже нічого: відомо лише про молодшу сестру Софі, 17 років, навчається за кордоном. Мія знайшла цю інформацію у якійсь світській хроніці. Жодного фото, жодної зайвої деталі — ніби хтось ретельно чистив мережу, прибираючи будь-що особисте.

Втім, це її майже не здивувало. Вона й сама не хотіла б ділитись зі світом подробицями свого життя. Викладати у соцмережі історії про булінг, панічні атаки чи навіть викрадення у дев’ять? Дякую, але ні. Шрами минулого має кожен, а публічні люди тим більше не підписували жодного «договору» на право копирсатися в їхній брудній білизні.

Але одне все ж таки видалося дивним: повна відсутність публічного іміджу у власника компанії, яка має один з найбільших PR-відділів, які Мія коли-небудь бачила.

— Міс… Вибачте, я так і не запам’ятав… Ви збираєтеся виходити чи…? — той самий голос знову змусив її здригнутися. Голос, від якого по шкірі пробігали мурахи: хрипкий, але водночас м’який, немов шовк.

Вона обернулася, і на мить їй здалося, що повітря в кімнаті стало густішим. Але тон, яким це було сказано, зовсім не пасував до голосу — в ньому відчувалася байдужість, а навіть легка нотка осуду, що ще більше здивувало дівчину.

— Що?.. — Господи, Мія, що з тобою сьогодні? Серйозно? Це все, що ти змогла придумати у відповідь? — пронеслося в її голові, поки її великі сірі очі дивилися на чоловіка знизу вгору.

Алекс ще раз, майже непомітно, просканував її поглядом і підійшов ближче.

— Ви в курсі, що всі вже пішли? — його голос, вже українською цього разу, звучав так, наче він повідомляв очевидний факт, який вона мала б зрозуміти сама. — Ми з вами залишилися в кабінеті одні.

Мія швидко озирнулася. І справді — порожні стільці, вимкнені монітори, акуратно складені документи. Кімната, в якій ще десять хвилин тому вирувала ділова дискусія, тепер виглядала майже безжиттєво. Вона навіть не помітила, як зустріч закінчилася, так заглибилася у власні думки.

— Так, вибачте… Що вам потрібно? — зібралася вона й спробувала перевести розмову в робоче русло.

— Адреса, — коротко відповів він, і в цьому слові вчувалася стримана роздратованість. — Для відправки прикладів нейроінтерфейсів. Ви мали передати її сьогодні.

— Ох… так, звісно! — Мія поспіхом підхопилася на ноги, але нога, яка й так весь день нила, нагадала про себе гострим болем. Світ трохи хитнувся, і вона інстинктивно вхопилася за край столу. Проте дівчина не встигла зустрітись з підлогой, Алекс встиг зробити крок уперед і підтримав її за лікоть, не давши впасти. Його пальці були сильними, але дотик залишався м’яким та обережним.

— Ви кульгаєте, — констатував він, уважно дивлячись їй в обличчя. — Я відвезу вас до лікаря.

— Це не потрібно, — вона здивовано підняла ще раз очі та спробувала заперечити. Але в його очах побачила вже прийняте ним рішення.

— Потрібно — відрізав Алекс, і в його голосі з’явилася та сама нотка впевненості, яка не передбачала суперечок,— я так розумію, що це результат нашого ранкового зіткнення, а я не уникаю відповідальності, ніколи.

Мія раптом зрозуміла, що вперше за весь день їй чомусь не хочеться сперечатися.

Мія намагалася йти рівно, але нога все ще боліла, змушуючи її трохи пригальмовувати. Алекс не відпускав її лікоть, тримаючи міцно, але так, що вона не почувалася в пастці. Його рука випромінювала тепло, і Мія знала, що це не має значення, але мозок чомусь фіксував кожну секунду цього контакту. 

— Відвезу тебе до лікарні, — промовив він, чомусь звертаючись до дівчини на ти, коли вони підійшли до його машини, і мимохідь кинув погляд на взуття дівчини. — Але спершу заїдемо кудись і купимо тобі щось менш схоже на знаряддя тортур. 

Вони зупинилися біля авто. Алекс швидко розблокував дверцята, а тоді, підтримуючи Мію за руку, обережно посадив її на переднє сидіння.

«Який джентльмен», — подумала вона з легкою іронією, проте не змогла придушити в собі відчуття, що їй приємна ця несподівана уважність.

Коли машина рушила з місця, салон огорнула важка тиша. Лише тепер Мія усвідомила, що пішла з роботи просто так — не сказавши нікому ані слова. І ще — жінка, яка була з Алексом раніше, його загадкова партнерка, наче розчинилася у повітрі, ніби її й зовсім не існувало.