Глава 2

Холодна вода трішки допомогла заспокоїтись. Макіяж виглядав не так уже й погано, як сказав цей нахаба, а от щодо лікаря — можливо, він і мав рацію, з гіркотою подумала Мія. Нога починала нестерпно боліти, ще раз нагадавши про пережите. Так, вона все ще була злою на того нестерпного чоловіка, проте також розуміла, якою могла б бути ціна її необачності, якби не його “чудовий” зір. Від цих думок дівчина закотила очі.

Трішки подумавши й глянувши спочатку на свої ноги, а потім на годинник на руці, Мія швидко набрала номер подруги. Після кількох гудків дзвінок прийняли:

— Хей, пухнастику! Хіба ти не маєш бути зараз на зустрічі? Все нормально? — з екрана на неї дивилась ще сонна Вероніка, з очима, що свідчили: дзвінок її щойно розбудив.

— А ти чого ще в ліжку, хвостику? Університет сам себе не відвідає. Вставай скоріше, поки не запізнилася, — усміхнулась Мія.

— Ти будеш мене далі контролювати, чи нарешті скажеш, що сталося? Серйозно, Мія, я починаю нервувати, — промовила дівчина з того боку, поправляючи волосся й сідаючи рівно.

— Зі мною майже все гаразд, Ніка, будь ласка, не хвилюйся. Але мені потрібна твоя допомога, — сказала Мія і трішки посміхнулась.

— Майже? Кажи, що сталось, і куди їхати. Я буду там за 15 хвилин, — серйозно відповіла Вероніка і різко підвелась із ліжка, щось шукаючи — ймовірно, одяг.

Якщо життя іноді й здавалося складним та незрозумілим, то присутність Ніки в ньому була доказом, що нічого з цього не було марним. Мія тепло посміхнулась і поспішила заспокоїти подругу:

— Зі мною дійсно все нормально. Тобі не потрібно нікуди їхати — окрім університету, хвостику, — на ці слова Ніка лише закотила очі: їх спільна звичка, — ти б не могла, будь ласка, ввечері після шостої привезти мені кросівки в офіс? Ходити на каблуках — просто мука. Боюсь, не витримаю весь вечір, а запізнюватись на День народження Данієля не хочу. Я буду тобі дуже вдячна!

Сказати Вероніці, що її збила машина і вона підвернула ногу, означало б одне — через 15 хвилин ця бестія була б уже в офісі і силою повезла б Мію до лікарні. А це неприпустимо: попереду важлива зустріч, на яку вона вже запізнювалась на 30 хвилин. Тож зараз головне — вирішити питання вечора. А якщо стане геть зле, до лікаря можна звернутись і завтра.

— Це все дуже дивно, але я зроблю вигляд, що повірила. Звісно, я привезу тобі твої кросівки, і ми разом поїдемо до Дена. І не хвилюйся, подарунок я вже забрала. Але ти так і не відповіла, чому тебе немає на зустрічі? Мегера тобі щось зробила? А, і ще — білі кросівки з рожевою смужкою?

Ох, Мія вже передбачала скандал, який їй влаштує подруга, коли дізнається справжню причину її прохання. І Боже, їй точно потрібно поспішати, бо слова Ніки про «мегеру» могли стати пророцтвом.

— Так, білі, дякую ще раз, Ніка. З Монікою все нормально, але мені дійсно треба поспішати. Побачимось ввечері! І я дуже сподіваюся, що після цієї розмови ти нарешті зберешся. Чекаю від тебе фото твого красивого, але незадоволеного обличчя на парах. Цілую, хвостику, — промовила Мія і послала подрузі повітряний поцілунок, знаючи, що ці слова її розлютять.

— Покаааа, — буркнула Вероніка, скрививши личко й кинувши трубку.

Мія лише посміхнулась. Вона обожнювала цю дівчину.

Договоривши з подругою, Мія ще раз пригладила одяг, глибоко видихнула і, прихрамуючи, вийшла з дамської кімнати, прямуючи до конференц-зали.

«Сподіваюся, зможу показати презентацію сидячи», — подумала вона.

Вже підходячи до зали, Мія раптом відчула, як хтось різко смикнув її за руку. Відчуття було неприємним — поранена нога одразу нагадала про себе, і дівчина ледь не впала.

«Мія, досить з тебе падінь на сьогодні, чи не так?» — з гіркою іронією подумала вона.

Не зовсім розуміючи, як опинилася в конференц-залі, Мія з подивом побачила перед собою Моніку — свою начальницю.

— Тобто з’явитися “вчасно” — це запізнитися на тридцять хвилин? Наскільки ж ця робота для тебе важлива, Міє? — прозвучав різкий голос німецькою. Моніка не відпускала її руки, і стиск її пальців ставав усе відчутнішим.

— Привіт, Моніко, — Мія намагалася залишатися стриманою. Вона майже не намагалася вирвати свою руку, хоч і дуже хотіла це зробити. — Перепрошую за запізнення. Сталася прикра ситуація, мене...

— Мені дійсно не цікаво, — холодно перебила начальниця.

«Це було грубо», — подумала Мія.

— Ми поговоримо про це пізніше. Клієнт уже десять хвилин чекає на нашого блискучого асистента, — зневажливо скривившись, додала Моніка. Її рука ще сильніше стиснула зап’ястя Мії, на що дівчина прошепотіла від болю і знову спробувала вивільнитися.

— У твоїх інтересах, щоб ця зустріч пройшла ідеально. Якщо ні, тоді...

Та вона не встигла договорити.

Двері конференц-зали відчинилися, і в кімнату зайшли двоє людей. Жінка — впевнена у собі, в елегантному костюмі кольору бордо. Та... ні. Не може бути. Що цей нахаба тут робить?

— Містер Крамар, міс Веллер! Як чудово, що ви повернулися. Наша асистентка нарешті прибула. Ще раз перепрошуємо за затримку, — голос Моніки вмить набув офіційної приязності, м’який і рівний, як у диктора на телебаченні. — Нам дійсно шкода, що ми змарнували ваш час. Проходьте, будь ласка, ми почнемо за хвилину!