3

Ната

Мала надію, що не поплентається за мною. Та те, як спина пекла від його погляду, розуміла, що всі мої сподівання були марні.

- Нема про що говорити. Я зробила як ти хотів, навіть не просила про рекомендації. Сказав звільнитись – я й звільнилась. – рівно відповідаю йому, навіть не повертаюся.

- Серйозно? Не хочеш дізнатися, що було після того, як ти не втримала свого язика за зубами? – зло прошипів мені на вуху Святослав.

 Підійшов ще ближче. Тепер могла відчути тепло його тіла. І неприємний запах алкоголю. Скільки він випив?

- Не хочу! Мені це не цікаво! – так само холодно продовжую я.

В думках проклинаю те таксі, яке ще не приїхало. А я змушена стояти тут та розмовляти з цим чоловіком, якого рада б сто років не бачити.

- Щаслива? – кидає мені. Ловить за руку та розвертає обличчям до себе.

Від здивування аж крок назад зробила. Вигляд мав такий собі. Це ж хто його так розмалював? Я б тому герою квіти з вдячністю відправила! Мабуть, мої думки висвітились в мене на чолі, та і посмішку приховати не змогла.

- Смішно тобі? – кривиться Свят. Здається не чекав такої реакції. Розгублено розглядає мене. – А ти змінилася!

- Це й не дивно! Відпусти, мені не приємна твоя компанія! – вириваю руку з його лапи.

- Відколи це?! – зі знущальною посмішкою кидає мені.

- Відтоді ж. Зникни, Свят! Я не шукала зустрічі з тобою! І не хочу тебе бачити. – кидаю йому в обличчя.

І так тримаюся гідно. Бо на язиці крутяться куди більш відповідні слова, на які заслуговує чоловік. Та стримую себе. Він відвідувач ресторану, в якому я працюю. А не за горами моє підвищення. Тому різких слів з клієнтами не можу собі дозволити. Хоча я уже і не на роботі, і швидше за все, Свят скаржитись на мене не стане. Та будь-хто може стати свідком нашої перепалки.

- Справді? – примружився чоловік.

На диво його зовнішній вигляд мене не відштовхував. Навіть навпаки, він зараз виглядав таким вразливим, звичайним.Проте, не дозволяю собі знову попасти під його чари.

- Справді! Мене не цікавлять твої справи! І я не вважаю себе винною в твоїх проблемах. Я нічого навмисне не робила. І ти точно не жертва в тій ситуації. І не тебе потрібно жаліти.  – вивалюю все, що не сказала одразу.

- Ось як заговорила?! Кігтики вирішила випустити?! Ти раніше такою не була! – з якоюсь дивною інтонацією говорить чоловік. Можна подумати, що ностальгує.

- Не була. – погоджуюся з ним. – Але раніше я і з таким покидьками, як ти, справ не мала. А досвід показує, що потрібно вміти за себе постояти. Щоб подібні тобі не сміли об мене ноги витирати. – випльовую йому в лице.

- Ната… - розтягує слово ніби смакує. Дивиться мені в очі, так ніби душу хоче побачити. – Невже так все погано? – хрипить він.

- Не повіриш як. – відказую.

Навіть не помітила, як атмосфера різко змінилася. З агресивної перетворилась на спокійну. Нам би зараз сісти на лавочку та пожалітися один одному в невдачах.

Святослав підійшов до мене в притул. Провів рукою по моїй щоці. Я його не відштовхнула. Не могла відвести погляд. Уже й не бачила тих синців, що прикрашали більшу частину його обличчя. Тільки його очі, які здавалися зараз чорними мов ніч. Хоча я пам’ятаю, що вони металевого сірого кольору.

Чоловік зарився рукою в моє волосся. Посміхнувся, мабуть, його забавляла моя нова зачіска. Я ж обрізала своє довге волосся, зробила коротку модну стрижку. За мить його губи накрили мої.

І все відбулося, як завжди з ним. Відчуття реальності мене покинуло. Настанови, що це останній чоловік, якого я маю цілувати, не спрацювали.

Я відповіла йому. Накинулась ніби спраглий до води. Сама не зрозуміла, коли обвила його талію своїми руками та притислась усім тілом. Можливо з боку ми виглядали звичайними закоханими, яких в сьогоднішній вечір можна побачити на кожному кроці. Та ми ними не являємося. І він точно не мій подарунок на День Св. Валентина. Або ж… я на інший не заслужила