2

Ната

Я впізнала його майже одразу. Спочатку пробувала себе переконати, що помилилась. Але кожного разу коли кидала погляд на чоловіка, що сидів в барі за стійкою, переконувалася, що це саме Він.

І ні. Роздивитися обличчя мені не вдалося. Проте, все інше. Постава, зачіска. І звичайно моя реакція на нього, говорили мені, що це Святослав.

Так було завжди. Я могла його не бачити, а вже відчувала, що він поряд.

Намагалася бути безшумною. І ніяк не видати себе. Не хотілося з ним говорити. Розуміла, що він злий на мене. Хоча, в тому що трапилося винні ми обоє.

Він завжди був моєю слабкістю. Ще з першого погляду, з першої зустрічі – я не могла в його присутності нормально поводитися. Не знаю як тоді пройшла співбесіду, яку, до речі проводив він. А працювати з ним на початках було нестерпне випробування. Та згодом я призвичаїлась.

Я привикла до своїх почуттів. І розуміла, що на взаємність розраховувати не варто. Ми були ніби з різних світів. Я знала, що моє кохання йому не потрібне і змирилася з цим.

Та одного разу усе змінилося, правда так думала тільки я. Наша робота в ресторані вже завершилася, а Святослав чомусь також допізна затримався на роботі. І коли я вже всіх робітників відправила додому, з’явився він і так просто, ніби це звичне діло запропонував підвезти до дому. Я й погодилася. Та тоді до дому я не добралася. Це була перша ніч, що ми провели разом. І не остання. Тільки все відбувалося під грифом «Секретно». Ніхто про нас не знав. Ніяких побачень, квітів, походів в ресторани. «Ми» були секретом.

А потім раптом усе змінилося. Свят почав зустрічатися з Танею, дочкою одного з власників мережі ресторанів, в одному з яких я й працювала. Він довго зі мною не церемонився, просто сказав, що все в минулому і щоб язиком не тріпала. Я й мовчала.

Словами описати не можна, що зі мною відбувалося тоді, коли до мене підійшла щаслива Таня і попросила організувати вечірку в честь заручин. Вона й гадки не мала, кому це говорить. І як її слова ріжуть мені серце. Але я з посмішкою прийняла її прохання. І організувала все якнайкраще. Вона ніколи не поводилася зверхньо, чудова людина. І не її провина, що ми закохалися в одного і того ж чоловіка. Тим більше, що мене легко посунули в сторону і вказали на моє місце.

Після їх заручин, я як завжди залишилася з персоналом, допомагала трохи з прибиранням. Всім хочеться після важкого робочого дня добратися до дому та дати ногами вже передихнути. Гості давно розійшлися. Ми спокійно закінчили свою роботу. Уже розходилися. Я як завжди остання. І тут знову, наче дежавю, з’являється на порозі Святослав.

Одну довгу мить буравив мене поглядом, а потім рушив в мою сторону. Зловив за плечі і накинувся з поцілунком. Я нічого не встигла й подумати тоді. Ніяка совість мене не турбувала. Я просто насолоджувалася тим, що знаходжуся в його руках. Що його губи цілують мої губи, щоки, шию. Те як ми опинилися в його кабінеті для мене досі залишається загадкою. Як швидко ми позбулися одягу, і дозволили собі згоріти в тій пристрасті, що палала між нами. Та… повернення в реальність було ще тим.

Святослав мовчки збирав речі і одягався. Я ж деякий час не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. А може і не хотіла… бо знала, що моя казка не буде мати щасливого кінця. Та давати мені марні надії ніхто і не поспішав. В цьому Святослава винити не потрібно. Він ніколи, ні словом, ні ділом не давав мені придумати щось більше ніж було насправді. А що було насправді? Про це я не хочу розмірковувати.

Цього не було. Святослав спокійно повернувся до звичного порядку наших відносин. Керівник і підлегла. Він продовжував бути чужим нареченим, а я продовжувала себе відчувати приниженою, використаною ганчіркою. Ненавиділа себе за те, що продовжувала дивитися на нього з захопленням, що продовжувала кохати, і що продовжувала плекати надію, що рано чи пізно він зрозуміє, що я для нього не тимчасова іграшка, а важлива жінка, важливіша за Таню. Бо і її він не кохав. Хіба закоханий чоловік так буде поводитися в день своїх заручин?

Та я свідомо себе обманювала. Може мені було так легше змиритися з його поведінкою або з своєю?

Проте, рано чи пізно і сліпі прозрівають. Як в той день, коли він вирішив мене звільнити. Прозріли ми обидві з Танею. Бо їй не пощастило, а може навпаки, пощастило почути нашу розмову з Святославом. І раптом усе стало на свої місця… мабуть, в той момент моя гордість після довгої відпустки повернулась до мене.

Я зрозуміла, що і не хочу більше працювати поряд з ним, не хочу чекати на крихти його уваги. Не хочу принижуватися і просити його любові. І не буду.

Коли чоловік побіг за своєю нареченою, я покинула його кабінет. І як була одягнена покинула заклад. Отямилася в дома. Звичайно ніхто мене не шукав. Через співробітницю розрахувалася з роботи, а наступного тижня заходила до орендованої квартири моєї одногрупниці Насті в Києві. Вона мене давно кликала до столиці.

І ось сьогодні моє минуле мене наздогнало. Стоїть за спиною та дихає мені в потилицю.

- Поговоримо, Наталя? - з сарказмом запитує чоловік, що стоїть позаду мене.