Глава 28

ЕСЕНІЯ

День до вечора здався мені занадто довгим та нестерпним. За всі робочі години Руслан звертався до мене виключно з робочих питань і двічі просив приготувати каву. Я видихнула. Навіть не віриться, що він почув моє прохання. Цікаво, чи надовго?

Минув тиждень.

Руслан Васильович Сікорський справді став іншим — холодним, діловим, незворушним. Ніби хтось справді непомітно замінив цю людину, з якою я ще недавно перетнула межу дозволеного. І, що дивно після цього інциденту, його колишня теж не з’являлася в офісі, але я ще досі не можу емоційно відійти від її принижень. Хоча намагаюся триматися так, наче нічого не трапилося. Але сказані наостанок слова цієї Вікторії не дають спокою.

Відкриваю файл у комп’ютері і ловлю себе на тому, що в офісі Руслан поводиться майже ідеально. З усіма уважний, навіть спокійно посміхається, коли цього вимагає ситуація. З колегами говорить без зайвих пауз, роздає завдання чітко, не підвищує голос, не дозволяє собі різкості. А от зі мною він занадто холодний і вже не поводиться як раніше. Не тисне, не приділяє уваги. Не затримує на мені погляд, а навпаки частіше ігнорує взагалі. Не каже жодного зайвого слова. Між нами уже немає тієї напруги, яка раніше змушувала мене втрачати рівновагу.

Він уже не дивиться на мене, як ще тиждень тому. А поводиться як з усіма. І це чомусь для мене гірше, ніж якби кричав.

Я сама не помітила, як навчилася заходити в кабінет цього чоловіка, стримуючи шалені емоції. Як навчилася говорити коротко, контролюючи голос. Як перестала шукати в його погляді щось, що раніше змушувало моє серце збиватися з ритму. Бо тепер в цих красивих очах незворушність. Хоча він, мабуть, просто старанно приховує свої емоції, але я про це не дізнаюся ніколи.

Підіймаюся з-за свого робочого столу і, взявши чашку, йду до вікна. Стискаю ручку чашки з чаєм і невидючим поглядом дивлюся вниз.

Надворі темніє, місто повільно тоне у вечірніх сутінках. Офіс майже порожній. Лише кілька ламп у коридорі горять приглушеним тьмяним світлом, від чого все здається ще більш чужим. Я знову залишилася допізна за проханням Сікорського. Це постійно чомусь відбувається останні кілька днів.

Але в Руслана і справді багато роботи. І я повторюю собі, що це справді лише робота і нічого більше. Хоча від того, що відбувається, я відчуваю шалену напругу.

Телефон на столі раптом вібрує. Я не одразу оглядаюся, бо вже знаю, що це не мій бос. Видихаю і, повернувшись до столу, присідаю у крісло і неквапливо відкриваю повідомлення від колеги:

«Ти ще в офісі? Руслан Васильович пішов годину тому».

Без емоцій блокую екран. Звичайно, він не затримується. Він навіть не шукає приводу залишитися. Все як я просила — суто ділові робочі стосунки, але чомусь мені від них маркотно.

Відкидаюся на спинку стільця і повільно видихаю, ніби намагаюся переконати себе, що так і повинно бути. Це ж я сама так хотіла. Це я у нього просила про ділові стосунки, про чіткі межі.

Але тоді чому від цього на душі так порожньо?

Зітхаю, придушуючи пригнічення, та вимикаю комп’ютер. Приймальня одразу занурюється у тишу, яка починає дратувати. Беру сумку, перевіряю документи і лише тоді виходжу в коридор, де значно прохолодніше, а мої кроки відлунюють занадто голосно для пустого офісу. Почуваюся страшенно втомленою.

Я виходжу з будівлі й на секунду зупиняюся на сходах. Вечірнє повітря теж прохолодне, легкий вітерець розвіває моє волосся. І в цей момент почуваюся не тільки втомленою, а ще й такою самотньою. Видихаю. Сікорський так різко увірвався в моє життя і так різко зник з нього, що на серці з’явився незрозумілий щем.

Весь тиждень він робить вигляд, наче не помічає мене. Від нервової напруги міцніше стискаю ремінець сумки і рушаю вперед. Мені не повинно бути боляче. Я не повинна відчувати нічого, але це не так. Я сама просила його про ділові стосунки... Тільки чомусь тепер ці ділові стосунки виглядають як повна відсутність мене в його житті.

Сідаю у таксі, яке вже приїхало за мною. Погляд прикипає до дороги, на якій одна за одною проїжджають машини. А в голові знову з’являється Сікорський. Але не той, холодний та різкий, а той, який тримав мене надто близько і говорив так, ніби я для нього щось більше, ніж просто помилка однієї ночі.

Заплющую очі на секунду та наказую собі: досить. Я не маю права думати про цього чоловіка.

Раптом таксі різко гальмує. Налякано розплющую очі і дивлюся у вітрове скло. Перед нами зупинився позашляховик. Водій лається, обзиваючи водія авто, що різко загальмувало перед нами, а я відчуваю, як моє серце нарощує шалений темп. Бо машина попереду — це без сумніву позашляховик Сікорського.