Глава 27

ЕСЕНІЯ

У мене в голові повний хаос. Йду з Сікорським, але насправді мені просто хочеться втекти звідси. Подалі від людей та якнайдалі з цього офісу і від цього чоловіка. Не знаю, навіщо я сюди приїхала... Напевно, щоб отримати оці незаслужені компліменти від дівчини цього чоловіка. І байдуже, що вони обоє колишні. Зрештою, не такі вже й колишні, якщо ще три місяці тому зустрічалися.

Мені соромно за цю ніч кохання з Русланом. Якби ж я тоді знала, які наслідки це матиме для мене. Але тоді не головою я думала, ой не головою. Але тепер каятися пізно, а як вирішувати ситуацію, я не знаю.

Втікаючи від батька, я гадала, що втекла від проблем, але насправді проблем лише додалося.

Коли опиняємося в кабінеті, я звільняюся з обіймів Руслана та відступаю вбік. Після ласкавих слів його Вікторії, почуваюся геть паршиво. Я перенервувала і зараз мені дуже холодно. Тремор не відпускає тіло.

— Есеніє, присядь. І прошу, заспокойся.

— Руслане Васильовичу, можна я поїду додому?! — прошу у відповідь.

— Не можна, — різко заперечує він, наближаючись. — У нас на сьогодні заплановано дуже багато роботи. Тож це навіть не обговорюється.

Важко видихаю, з хвилину стою, пильно дивлячись на надто суворого чоловіка, а тоді знову питаю.

— То в такому випадку, може ми вже приступимо до роботи, а не будемо витрачати час попусту?

— Есеніє, присядь. Ми спочатку поговоримо...

— Про, що буде наша розмова? — одразу перебиваю його.

— Про, те, що щойно сталося? — Сікорський скорочує відстань між нами і додає. — Я не хочу, аби ти нервувала, тому присядь і послухай...

— Я не хочу нічого слухати, — різко перебиваю його і знову відступаю. — І взагалі, я не хочу розмов про вас, мене та вашу колишню. — Зволожую вуста і, нервуючи, цікавлюся. — Можна я вже піду, виконувати свої прямі обов’язки?

— Не можна. — різко заперечує чоловік і суворо наказує. — Тому, зараз присядь і послухай мене.

Примружившись, зиркаю на чоловіка і роздратовано випалюю.

— Я слухатиму вас лише в тому випадку, якщо наша розмова стосуватиметься роботи. В іншому випадку, тяжко перепрошую... Мені не цікаві ваші стосунки з Вікторією. Так, я завинила, але надалі прошу мене у ваші ігри не вплутувати. — Зволожую вуста і додаю. — Я зробила помилку, тому прошу вибачити мені...

Розвернувшись, йду до дверей, але прочинивши їх, змушена зупинитися, бо мій розлючений бос волає нелюдським голосом.

— Есеніє, я тебе не відпускав.

Я на мить обертаюся і холодно випалюю.

— Вибачте, мене чекає робота.

— Есеніє, повернися негайно! — наче не чує мене, наказує мій бос.

Закотивши очима, повертаюся, гримнувши дверима. Я не хотіла так голосно, але так вийшло. На емоціях підходжу до чоловіка і, заглянувши в очі, озлоблено кидаю.

— Слухаю вас, пане Сікорський.

— Есеніє, годі пафосу та показухи, присядь та послухай мене...

Знаю, що можу отримати на горіхи, або ще гірше — догану, але байдуже. Зухвало та навмисно перебиваю Руслана, аби подратувати його.

— Я щойно слухала вашу дівчину... Мені не сподобалося, тому даруйте, я не готова до розмов, що носять особистий характер...

— Есеніє, ти потрібна мені, — випалює Сікорський, долаючи між нами відстань.

— Потрібна для чого, Руслане Васильовичу? Може, як розвага? — різко заглянувши в його красиві очі, з іронією питаю і одразу додаю. — Мене це не влаштовує. Я на це більше не згодна.

— А на, що згодна? — примружившись, цікавиться Руслан.

— На суто ділові стосунки, — холодно відмахуюся.

Вдавати впевненість з кожною секундою складніше, але я не маю права здаватися, чи відступати. Мені справді стосунки з цим чоловіком не потрібні. Зрештою, якщо я триматиму дистанцію, так буде краще для нас обох. Хоча хтозна, може ця покинута подруга Сікорського вже розпустила плітки про роман Руслана з секретаркою. Від неї ж можна всього чекати. Вона ж погрожувала перед тим, як піти...

— Есеніє, ти добре продумала? — розтинає тишу потужний бас, а заодно порушує паузу, що затягнулася. — Ти справді хочеш лише ділових відносин?

— Так, — відповідаю навіть не замислюючись.

— Впевнена?

— Переконана! — стримую тремтіння у голосі і зараз керуюся виключно своєю гордістю. Здоровий глузд слухати не хочу, бо він підбиває на гріх. А мені це не потрібно.

— Ти ж пошкодуєш потім, ненормальна...

— Я вже пошкодувала, — різко перебиваю свого впевненого в собі боса. — Мені прикро, що цієї ночі диявол спокусив мене зв’язатися саме з вами...

У кабінеті повисає напружена тиша. Боюся, аби це не було затишшя перед бурею. Бо якщо зараз вибухне гнівом ще й Сікорський, то я точно піду звідси, ще раз гримнувши дверима. Але пауза лише затягується, а я відчуваю на собі спопеляючий погляд чоловіка. Від нього душно та хочеться втекти. Повітря навколо нас здається гарячим, але я вперто стою, витримуючи його погляд на собі.

Надовго мене не вистачає, тому кліпнувши, питаю.

— Я можу йти?

— Іди, — холодно, з дивним спокоєм відпускає мене Руслан.

Не чекаючи більше ні секунди, я розвертаюся та покидаю кабінет свого боса. Опинившись за дверима, з полегшенням видихаю. Не знаю, чого чекати далі, але зараз хоч дихати трохи легше.