Глава 26

РУСЛАН

Есенія хоче звільнитися, та я не відпускаю її. Я не хочу, аби вона йшла, бо зараз має піти не вона. Переводжу погляд на колишню і холодно наказую.

— Вікторіє, забирайся. Просто йди. Ти все правильно сказала, між нами були стосунки, але тут ключове слово — «були». І ці стосунки себе вичерпали, тому прошу тебе, йди, не потрібно цих дешевих вистав. Особливо тепер. Пізно...

Я налаштований рішуче і справді хочу, аби Вікторія пішла. Моя колишня стискає губи. Її погляд стрибає від мене до Есенії і назад.

— Ти ще пошкодуєш, Сікорський, — буквально шипить вона. У голосі неприхована погроза та лють. — Обоє пошкодуєте. Я вам це обіцяю.

Розвернувшись, вона йде. Двері гримають так, що віконне скло аж дзвенить. У приймальні повисає тиша, ми з Есенією залишаємося удвох. Я повільно переводжу погляд на неї.

Вона стоїть непорушно. Погляд десь у підлозі, плечі напружені, пальці ледь стискають край піджака.

— Есеніє, подивися на мене, — зірвано прошу.

Вона не одразу, та все ж піднімає очі. У них уже немає звичної впевненості. Лише стримана образа і щось ще, що вона старанно намагається сховати. Вона знову хоче звільнитися, та я лише пригортаю її до себе міцніше. Серце тріпоче у грудях, між нами одразу густішає повітря.

— Кралечко, вибач... Мені прикро, що ти стала об’єктом наших розбірок. Вікторія не мала права так з тобою говорити, — мій голос звучить впевнено, хоча насправді мені прикро через цей інцидент.

Не знаю, на що розраховувала Вікторія, але сьогодні вона досягла точки неповернення. При всьому, що трапилося, вона не мала права так себе поводити. Я цього не те, що не проковтну, а й не пробачу.

Есенія нервово ковтає і таки звільняється з моїх обіймів. У її погляді холод та незворушність, зрештою, як і в голосі.

— Це, Руслане Васильовичу, ваші особисті справи... Мене вони не стосуються, але якщо бути чесною — неприємно бути розлучницею.

Я шумно видихаю, ці слова зачіпають мене. Можу уявити, як ця крихітка зараз почувається. А мені найменше хочеться, аби вона страждала, хоча після такого приниження це нереально.

— Есеніє, годі, — зірвано наказую. — Наші стосунки з Вікторією завершилися три місяці тому. Тому сьогоднішня її вистава не більше, ніж показове шоу. І ти ніяка не розлучниця. Ти мій вибір, який моїй колишній таки доведеться визнати.

Знову висне важка пауза. Есенія обіймає себе руками і повільно крокує від мене приймальнею. Я бачу, як вона намагається зібрати себе докупи, повернути свою впевненість. Та я не даю їй на це часу. У два кроки долаю відстань між нами, обережно торкаюся її підборіддя, змушуючи підняти голову вище.

— Не слухай її, — наказую. — Взагалі нікого не слухай...

Есенія завмирає. Бачу, як вона шалено хвилюється, буквально на межі нервової напруги. Хоче відвести погляд, але я не дозволяю їй це зробити. Обіймаю її обережно, але міцно. Хочу, аби вона почувалася в безпеці. І дуже вже не хочу, аби вона нервувала. Відчуваю, як дівча спершу напружується, а потім повільно розслабляється. Але навіть при тім напруга у її тілі надто сильна.

Я проводжу долонею по тендітній спині, заспокійливим рухом, який стався випадково, але я хочу, аби вона менше хвилювалася через візити моєї колишньої.

— Есеніє, годі нервувати. Ти зі мною не просто так... Сподіваюся, ти це розумієш, — пильно дивлюся на неї.

Вона, схиливши голову, мовчить. Я відхиляюся трохи назад і, не розриваючи дистанції, обережно торкаюся губами її скроні. Цей короткий, ледь відчутний поцілунок змушує мене хвилюватися. Її запах б’є в ніздрі, пробуджуючи у тілі гріховні бажання. Але цього мого жесту достатньо, щоб вона затихла повністю.

Я притримую її ще кілька секунд, не даючи втекти.

— Йдемо до кабінету, — наказую спокійніше. — Тут ти не залишишся. Тобі потрібно заспокоїтися.

Веду дівчину до себе, при тім, що вона йде неохоче. Але я не можу після всього залишити її одну.