Глава 25

РУСЛАН

Мене насторожує голос Вікторії, який перейшов на крик. Він роздратований, різкий, майже істеричний. Серце калатає від страху та поганих передчуттів.

Прочиняю двері і застаю дуже неприємну картину у приймальні, Есенія стоїть біля свого столу, а Вікторія, яка набагато вища за неї, стоїть над нею та реве нелюдським голосом.

— …ти, нікчемна дівка... Ти навіть не уявляєш, як виглядаєш поруч із Сікорським! — зривається вона. — Ти думаєш, ти потрібна йому. Ти просто його тимчасова забаганка! Він завжди повертається до свого рівня! І викине тебе зі свого життя, щойно ти набриднеш йому.

Я різко зрушую з місця.

Кров у скронях глухо б’є в такт крокам. Швидко, жорстко, з тим самим відчуттям, яке з’являється тільки тоді, коли хтось переходить межу. Погляд прикипає до Есенії. Вона надто напружена та бліда. Очі трохи опущені, але я бачу, як її принижує все, що вона чує. Мені й самому це дуже неприємно.

А Вікторія, стоячи навпроти неї, великими очима дивиться на мене. В її очах немає страху. А навпаки — купа тієї зверхності та впевненості, яка завжди мене дратувала. Вона єхидно посміхається і продовжує, наче мені на зло.

— Чи ти думаєш, Сікорський серйозно з тобою? Чи може з великого кохання до тебе? — вона фиркає. — Він таких, як ти, змінює, як рукавички. Пачками... Ти для нього — ніхто. Просто розвага на місяць-другий...

У мене всередині щось різко стискається. Мене бісить, що моя колишня говорить про мене в третій особі, наче мене тут немає. Нащо вона розраховує? Невже думає, я буду мовчати, чи щось у цьому роді... Якби ж не так.

— Досить! — розлючено наказую. Мій голос виходить хрипким, від нього в кімнаті одразу стає холодніше.

Тепер дівчата обидві дивляться на мене. Вікторія на секунду міряє мене зверхнім поглядом і знову береться за своє.

— Невже скажеш, що це не так?! Навіщо вдавати благородність? Може, все ж поясниш їй доступно, хто вона тут? — з іронією кидає вона. — Бо, здається, ця бідолашна вже повірила, що у вас щось більше, ніж просто розваги.

Пропалюючи свою колишню поглядом, повним ненависті, роблю крок уперед. Потім ще один. І зупиняюся між ними так, щоб Вікторія опинилася на межі мого погляду, а Есенія — трохи позаду.

— Вікторіє, — вимовляю холодно її ім’я. Так, аби вона мене почула. Бо як з нею спілкуватися у таких ситуаціях, я знаю. — Ти зараз замовкла і тихенько виходиш звідси.

— Сікорський, походу, у тебе геть болти зрізало... — вона криво всміхається. — Невже ти серйозно зараз? Ти справді хочеш, аби я пішла?!!

У голосі моєї колишньої стільки впевненості та недовіри до моїх слів, що мене пересмикує.

— Ти хочеш, аби я повторив?

Тиша миттєво стає важкою. Вікторія дивиться на мене так, ніби намагається знайти в мені заперечення моїх слів. Але його там немає. Я справді хочу, аби вона пішла.

— То це все справді через неї? — киває у бік Есенії й питає сипким голосом вона. Недовіра звучить у кожному слові. — Ти зараз серйозно виставиш мене за двері через…

— Вікторіє, вибач за відвертість, я не тільки виставлю тебе за двері, а й зі свого життя. Ти дозволяєш собі зайве, — перебиваю холодно. — І я не дозволю тобі розмовляти з Есенією в такому тоні. Ти не маєш на це жодного права.

Есенія здригається ледь помітно. Я це помічаю. І мені цього зовсім не хочеться. Напруга в мені різко зростає. Я не хочу, аби вона нервувала через дурість Вікторії. Раптом Есенія хоче піти, та я миттєво притягую її до себе.

Вікторія різко сміється, але в цьому сміху лише істерика.

— Хто вона тобі, Руслане? Отямився! — різко випалює. — Невже через неї ти перекреслиш все, що між нами було?

Я мовчу. Не хочу нічого відповідати. І мені не жаль того, що між нами було з Вікторією. Наші стосунки вичерпали себе вже давно. Вона пішла три місяці тому. За цей час між нами були лише холод та ворожнеча. Тому не розумію її претензій зараз.