Глава 23

РУСЛАН

Додому я повертаюся далеко за північ. У будинку темно і тихо. Лише охорона на подвір’ї та приглушене світло у вітальні створюють ілюзію життя. Послаблюю краватку, розстібаю верхні ґудзики сорочки і повільно проходжу всередину. Втома важким каменем осідає на плечах, але найбільше виснажує не робота, а непорозуміння з Есенією, осіло мов тягар на душі. Я гадав, її шукати доведеться, а вона сама прийшла до мене. Але тепер вперто не хоче навіть чути про мене, не те, що бачити. І те, що вона поки працює у мене, взагалі нічого не означає. Я це чудово розумію.

Зупиняюся біля панорамного вікна вітальні та суну руки у кишені штанів. За склом нічний квартал мерехтить вогнями, а я замість того, щоб думати про завтрашні зустрічі та невідкладні справи, знову думаю про неї. Перед очима стоїть її впертий погляд.

Мимоволі пригадую, як вона нервово стискала телефон в машині, як здригалася від моїх доторків в офісі. Вона надто напружена і я не можу зрозуміти, чим вона керується. Не хочу вірити, що боїться мене, особливо після тієї ночі.

Заплющую очі і перед очима знову повстає та спекотна ніч. Гаряча, божевільна, занадто емоційна. В пам’яті досі звучать тихі зітхання Есенії, розсипане волосся на моїй подушці та той гарячий погляд, від якого можна з розуму зійти.

А вже через добу вона стояла навпроти мене на співбесіді. Серйозна. Зла. Розгублена. І намагалася втекти, щойно впізнала мене.

Усміхаюся краєм губ, пригадуючи той момент. Вона справді думала, що я так просто її відпущу? Після всього?

Навіть зараз, стоячи посеред власного будинку, я думаю лише про те, що хочу знову її побачити. Хочу, аби вона була поруч. Бажаю, аби чула мій голос. Дратувалася. Сперечалася. Я хочу торкатися цієї красуні і знову відчувати її дихання, як і відчувати її саму.

Проводжу долонею по обличчю, важко видихаючи. Це ненормально. Я ніколи не зациклювався на жінках настільки сильно. Ніколи не ловив себе на думці, що чекаю ранку лише заради того, щоб побачити одну вперту дівчину. Але ж я чекаю. І це дратує. Та ще більше лякає те, наскільки мені це подобається.

Ніч видалася нескінченно довгою, і до ранку мені снилася вона — Есенія. Ми знову кохалися мов безумці, а на ранок вона втікала від мене.

Зрання я приїжджаю в офіс раніше за всіх. Офісні працівники лише починають підтягуватися, а я вже сиджу у своєму кабінеті, безглуздо дивлюся на двері приймальні, крізь свої прочинені двері.

Вперто чекаю свою секретарку. Сам себе за це ненавиджу, але нічого не можу з собою зробити.

Коли минає ще хвилин двадцять, двері приймальні нарешті відчиняються. І серце раптом важко б’ється у грудях. Вона нарешті прийшла.

Дівчина заходить всередину стриманою, впевненою ходою, але я одразу помічаю легке хвилювання на її обличчі. Сьогодні на ній суворий чорний діловий костюм, який ідеально підкреслює її струнку фігуру. Волосся зібране у хвіст, макіяж мінімальний, а на обличчі з’являється холодна маска, коли вона бачить мене. Її погляд зустрічається з моїм лише на секунду.

— Добрий ранок, Руслане Васильовичу. — вітається вона офіційним тоном. Наче спеціально, аби посердити мене.

Усміхаюся собі під ніс.

— Добрий, Есеніє Володимирівно.

Вона ледь помітно напружується і проходить до свого столу. Я ж продовжую спостерігати за нею через прочинені двері кабінету. Вона нереально красива, і саме вона вкрала мій спокій.

— Есеніє, зайди до мене. — зірваним тоном прошу.

Дівчина з’являється через хвилину з планшетом у руках. Ділова. Зібрана. Стоїть, наче не знає мене і старанно уникає мого погляду.

— Я вас слухаю, — в голосі стриманість.

Відкидаюся на спинку крісла і повільно ковзаю поглядом по її фігурі.

— Принеси мені, будь ласка, каву.

Її брови ледь помітно сіпаються. Напевно, хоче щось різке сказати, але стримується.

— Добре.

Моя секретарка йде, а я не можу заспокоїтися. Знаю, що потрібно зібратися та братися за роботу, але...

Коли вона повертається з кавою, я спеціально підходжу ближче. Настільки, що між нами майже не лишається простору. Есенія ставить чашку на стіл і вже хоче відійти, але я ловлю її за руку. Від чого вона одразу напружується.

— Руслане Васильовичу...

— Що? — тихо питаю, не відводячи погляду від її очей.

Есенія нервово ковтає повітря. Я бачу, як швидко б’ється жилка на її шиї. Вона нервує, а я не витримую. Притягую її ближче до себе і обіймаю за талію. Дівчина завмирає у моїх руках, впираючись долонями мені у груди.

— Ви що робите?.. — зірвано шепоче, великими очима дивлячись на мене.

— Те, що хочу.

Вона тремтить в моїх обіймах, але не встигає сказати нічого, бо саме в цей момент двері кабінету різко відчиняються.

— Руслане, я думаю, нам пора...

Жіночий голос обривається на пів слові. Ми з Есенією одночасно обертаємося на голос. У дверях стоїть Вікторія. Моя колишня. І, судячи з шокованого виразу її обличчя, побачене їй зовсім не сподобалося. Ще б, вона схоже не просто так сюди прийшла...