Глава 22

РУСЛАН

Нарешті робочий день закінчився. Він видався надто важким. Після ознайомлення Есенії з її прямими робочими обов’язками ми взялися до роботи.

На дворі вже темно, а ми лише їдемо додому. Вона мовчить. Навіть у телефоні нічого не тицяє. Поклала голову на спинку заднього сидіння і просто сидить із закритими очима. Так захотілося забрати її до себе додому, доки вона дрімає. Але не хочу нариватися на неприємності. Я ж знаю, що вона буде проти і зчинить істерику. Не хочу поки ворожнечі між нами. Мені вона не на руку. Я й так уже багато зробив. І якщо чесно, приємно вражений, що ця красуня таки погодилася працювати у мене. Я гадав, вона довше буде опиратися.

Тепер я щасливий, бо коли вона поруч, я почуваюся по-особливому.

Тільки-но машина зупиняється, дівчина миттєво покидає салон, холодно кинувши на прощання.

— Спасибі, що підвезли! На добраніч!

Зачинивши дверцята, вона йде у двір. Видихаю і звертаюся до свого водія.

— Дмитре, завтра о восьмій чекай мене тут.

— Зрозумів. Чекатиму, — погоджується він, а я, попрощавшись, теж покидаю салон машини. Йду у двір і за декілька кроків наздоганяю вередливе дівча, яке йде втомлено до будинку алеєю з бруківки.

— Есеніє, що це за бунт? Куди ти втікаєш?

Вона раптом зупиняється під нічним ліхтарем алеї, що веде до будинку, і пильно зиркає на мене.

— Руслане Васильовичу, мій робочий день закінчився. Невже я не маю права на відпочинок?

— Есеніє, твій робочий день ненормований. І ми іще не склали плани на завтра. День середи буде не менш насиченим, ніж сьогодні.

Вона закочує очі і холодно питає:

— Невже ваші робочі плани на завтра ми будемо складати у мене вдома?

З хвилину мовчу, а тоді висуваю зустрічну пропозицію.

— Можемо поїхати до мене...

— О, ні, — різко заперечує вона. З хвилину мовчить, а тоді питає: — Невже ці плани не можна скласти без мене? Я ж лише стажер...

Пильно дивлюся на красиве вперте дівчисько. Вона має рацію, але мені йти від неї аж ніяк не хочеться.

— Гаразд, тоді ходімо. Повечеряємо, і я сьогодні сам складу плани, але завтра це вже робитимеш ти.

Повисає пауза, Есенія не квапиться йти, а навпаки пильно заглядає мені в очі.

— Руслане Васильовичу, якщо ви самі складатимете плани, то може, ви краще зробите це у себе вдома?

Стискаю жовна, вона прямим текстом вказує мені на ворота. Але я не хочу нікуди йти. Я хочу бути поруч. Серце гуде у грудях, і я різко, зірваним тоном питаю:

— Ти справді хочеш, щоб я пішов?

— Справді хочу, — без тіні сумніву випалює вона.

Я дещо шокований її різкістю. Справді не очікував, але йти не хочу, тому знову заявляю:

— Есеніє, а якщо я скажу, що мені нікуди йти?

— Я не повірю.

Напевно, я міг би продовжувати цей флірт, але я не хочу. Тому висловлюю свої бажання прямим текстом.

— Есеніє, я хочу просто бути поруч.

— Для чого? — різко та вимогливо питає вона.

Я не можу дати відповіді на це питання, як і не можу пояснити своє бажання. Я просто відчуваю у цьому потребу.

Мовчанка затягується, і її першою порушує дівчина.

— Руслане Васильовичу, залиште, будь ласка, мене. Я хочу залишитися одна. Я ж послухала вас, залишилася у вас працювати...

Довго стою, пильно дивлячись на цю чарівну крихітку. Я не можу їй відмовити, навіть при тім, що бажання залишитись поруч надто сильне.

— Пообіцяй мені, що повечеряєш... — зірвано прошу.

— Вибачте, немає апетиту.

Холодно кидає вона і, розвернувшись, йде до будинку. Серце стискається. Я не хочу залишатися без неї. Але сьогодні я змушений поступитися.

Обернувшись, теж іду до воріт і, набравши свого водія телефоном, прошу його повернутися за мною.