Глава 20

ЕСЕНІЯ

Прийнявши іще раз душ і закутавшись у банний халат, я подалася у свою кімнату. Голоси у вітальні наче спокійні, але я нервую. І йти туди страшенно боюся. Хоча мене неабияк хвилює, про що розмовлятимуть батько та Руслан. Адже вони знають одне одного. І це ще більше змушує мене нервувати.

Я на емоціях міряю кімнату. То сиджу, то дивлюся у вікно, не в змозі знайти собі місце. І не знаю, чого чекати далі. Мені вже хочеться, аби цей навіжений день закінчився. І байдуже, що я проспала пів дня.

Зупинившись, прислухаюся, бо чітко чую кроки у коридорі. Серце гуде у грудях. Намагаюся відгадати, кому належать ці кроки, що наближаються. Батькові чи Руслану?

Здригаюся, коли двері у спальню прочиняються. Напружено кліпаю, бо в кімнату входить Сікорський.

— Він пішов? — нервово цікавлюся, маючи на увазі батька.

— Пішов, — холодно відповідає чоловік і пильно дивиться на мене.

А ти чому залишився? Питаю подумки. Напевно, я була б щасливою, якби залишилася одна.

— Есеніє, не тримай на батька зла. Він тебе любить та дуже хвилюється...

Надто серйозно просить мій непроханий нахабний гість.

— Ти вирішив бути миротворцем у нашій родині? — примружившись, дивлюся на надто привабливого чоловіка. Його прохання дратує. Не люблю, коли мені вказують.

— Есеніє, годі плюватися отрутою... Чому ти іще не одягнена?

Не вигадую нічого кращого, як просто відмахнутися.

— Мені потрібно кухню прибрати після нашого обіду.

— Це зробить моя покоївка. — холодно заявляє Руслан і наказує. — А зараз одягайся. Ми вже й так солідно запізнюємося.

Він розвертається та йде. Я ж розгублено дивлюся йому услід. Як же я не хочу нікуди їхати. Але ж знаю: він не відстане.

— Руслане Васильовичу, — раптом схопившись, кричу йому услід. Він зупиняється у дверях і оглядається, а я прошу. — Пообіцяйте не діставати мене допитами. Тільки робочі питання...

Сікорський кілька секунд мовчить, а тоді відмахується.

— Побачимо.

Коли за ним зачиняються двері, зітхаю і таки йду одягатися. Через декілька хвилин я вже одягнена у той одяг, який собі задумала, та з шаленим трепетом йду до чоловіка. Я сердита на нього, але воювати з ним не маю сил. Хоча вирішую діяти дещо по-іншому. Може, хоч така моя поведінка виявиться дієвою.

Коли опиняюся у вітальні, погляд Руслана проходиться по мені декілька разів. Мені здалося: він хотів щось сказати, але, очевидно, передумав.

— Маєш гарний вигляд, Есеніє. — звучить через хвилину. Він бере зі столика теки та ноутбук і, знову пильно зиркнувши на мене, просить.

— Ходімо, Есеніє Володимирівно.

Обернувшись, він іде з вітальні, а я вперто стою на тому ж місці, пильно дивлячись йому услід. Те, що він назвав мене по батькові, повернуло мене в реальність і тепер я повинна дещо з’ясувати просто зараз.

Поспіхом наздоганяю Сікорського, хоч на високих шпильках це зробити нелегко. Вдається мені порівнятися з ним уже на сходах. Замикаю будинок і обертаюся до нього обличчям, а він стоїть і пильно дивиться мені в очі.

— Навіщо ти сказав моєму батькові, що ми... — мій голос звучить зірвано, а тіло переповнюють надмірні емоції. Але мовчати не можу. — Одна випадкова ніч — це про стосунки... Це ні про що. Навіщо була ця брехня?

Відверто дивлюся у смарагдові красиві очі, в яких повно впевненості та загадковості. Він, примружившись, мовчить. І це мовчання солідно мене напружує. І чим довше триває ця тиша між нами, тим більше я розумію, що навряд чи я отримаю відповідь на свої запитання.