Глава 19

ЕСЕНІЯ

Зловивши суворий погляд батька на собі, опускаю очі і згораю від бажання вирватися з обіймів Сікорського. Адже вони хвилюють мене, а ще почуваюся страшенно незручно перед батьком через них.

— Есеніє, може поясниш, як це розуміти? — вимогливо питає батько. — Пів року тому ти соромила мене, розірвавши стосунки з нареченим... А зараз знову закрутила роман з іншим хорошим чоловіком... Для чого? Аби ще й його соромити та мене заодно?!

Стискаю жовна. Мені неприємно, що батько виховує мене при сторонніх. Але, з іншої сторони, це навіть дуже добре. Хай Руслан послухає, може тоді попустить свою прив’язаність щодо мене. Та піде нарешті, давши мені спокій.

Не хочу нічого говорити, нічого заперечувати, просто мовчу. Мені байдуже, хай чоловік поруч думає що хоче. Зрештою, я його попереджала, що я не янгол.

Раптом обійми Сікорського стають дещо міцнішими, але я все одно вперто мовчу.

— Есеніє, не чую... — гримає батько. — Може ти вже припиниш свої скажені ігри та неадекватні розваги? Може вже досить? Ти псуєш мою репутацію. Ти сором для своїх молодших брата та сестер. Ти...

Різко звільняюся з обіймів Руслана і, невдоволено зиркнувши на батька, роздратовано відповідаю на його звинувачення.

— То зречися мене привселюдно. І матимеш спокій. Я не проти. — перехоплюю подих і з образою продовжую. — Ви з матір’ю кинули мене на призволяще, а самі живете у свій кайф. Лише вмієте критикувати, а як спитати поради, то вас нема... Щось підказати — вас теж нема. Тож тепер без образ, — пізно мене виховувати. — я вже не добираю слів. Нарешті зважуюся сказати те, що пече у грудях вже давно. — Я пішла від тебе... І зараз не розумію, що тобі ще потрібно? Чи може Уляна все не може заспокоїтися? Я ж їй, як кістка поперек горла. Бачу, вона не заспокоїться, доки не з’їсть мене...

— Що ти таке кажеш, Есеніє?! — невдоволено питає батько. — Уляна... Вона...

— Тату, припини! — гримаю. — І кажу я те, чого ти вперто бачити не хочеш. Тому не потрібно більше приходити до мене. Бо ж ти не сам прийшов, це вона тебе прислала. — перехоплюю подих і бачу, як очі батька стали великими. Отже, я не помилилася, він прийшов, бо так сказала мачуха. — Тож тепер іди і в життя моє лізти не треба. І допомога твоя мені не потрібна. Живи своє життя щасливо та без мене. А я якось впораюся...

Стримую сльози та йду з вітальні.

— Есеніє! — гримає батько. — Що ти знову починаєш? Знову обмовляєш Уляну. Не набридло? Вона казала, що ти робиш все їй на зло...

Зупиняюся в метрі від батька. З болем заглядаю в його очі. Він не чує мене і, напевно, вже й не почує.

— Тату, залиш мене, прошу. І дорогу сюди забудь. — від цих слів почуваюся не найкраще. Знаю, що так не можна поводитися з батьками. Знаю, що це негарно, але я справді хочу, аби він пішов і дав мені спокій.

— Есеніє, ти договорилася... — гримає невдоволено з попередженням батько. — Я заблокую всі твої кредитки...

— Не треба мене лякати, тату, картки ще у п’ятницю були заблоковані...

— Але я їх не блокував...

Кліпає спантеличено батько. Я, лише хмикнувши, видавлюю криву посмішку.

— Отже, твоя Уляна це зробила. Вона контролює кожен твій крок. І має доступ до всіх твоїх систем, і не лише банківських. — зволожую вуста та кидаю пораду. — Тому, таточку, раджу подбати про свою безпеку, а то, дивись, залишишся без нічого...

— Есеніє, ти знову за своє?! — з недовірою гримає батько.

Я знаю, що він мені не вірить, але ця Уляна не така вже й лапочка, якою здається. Вона добре обкрутила батька, а він сліпо вірить їй. Та мене це не обходить. Хай собі живуть. Але батько має прозріти і подбати про себе та малих.

— Тату, без образ. Ви чудова пара, але паролі у всіх системах поміняй. Це заради твоєї ж безпеки.

Розвернувшись, таки йду. Емоції всередині бушують. А з ними бунтує і шлунок проявами нудоти.

Не знаю, про що буде говорити батько та Сікорський. Мені також плювати, які байки буде розказувати мій типу мій бойфренд батькові... Хай плете, що хоче. Батькові все одно байдуже. Може, якщо він нарозказує Руслану гидоти про мене, то я буду щаслива. Можливо, тоді він нарешті дасть мені спокій.