Глава 18

ЕСЕНІЯ

Постоявши кілька хвилин, я теж беру столові прибори та йду снідати. Страви так приємно пахнуть. І байдуже, що мій сніданок припав на обід.

Поклавши собі шматок курячого стейка, беру грінку та салат з овочів. І, дивлячись на кількість контейнерів на столі, не розумію, навіщо Руслан замовив стільки їжі. Адже нас лише двоє.

Їмо ми практично мовчки. Хоча ця мовчанка мене занадто хвилює. Але намагаюся поводитися спокійно. І вже мізкую, як маю діяти у цій ситуації. Втікати повторно буде дурістю, отже мені потрібно поводитися так само, як цей чоловік. Тільки де стільки холодного розрахунку набрати?!

Доївши те, що поклала в тарілку, я дякую та підіймаюся.

— Есеніє, ти куди? — нахмурившись, питає Сікорський.

— По каву. — намагаюся втримати спокій у словах.

— Ти чому так мало з’їла? — в голосі чоловіка неприховане невдоволення.

— Руслане Васильовичу, не чіпляйтеся до дрібниць. — дивлюся на впевненого у собі чоловіка згори вниз. Від нього просто пре енергія, яка надто сильно хвилює мене. Але вирішую дещо поставити межі між нами. — Навіть, якщо я у вас працюю, то контролювати мій апетит ви не можете. — видавлюю посмішку та щиро повторюю. — Ще раз спасибі, що попіклувалися про мене.

— Будь ласка, Есеніє, а зараз пий каву і поквапся. На збори часу небагато, але одягни щось легке та зручне, на дворі шалена спека.

— То може я ось так поїду? — дратуюся і не можу пояснити причини свого дратування.

Він розпливається в посмішці, а тоді цілком серйозно заявляє:

— Манюня, якби ми з тобою їхали гуляти, я б не відмовився від такого твого прикиду. Але оскільки в нас ділові робочі поїздки, то раджу переодягнутися, аби партнери не відволікалися та не облизувалися... — він проходиться по мені оцінювальним поглядом і додає: — Ти бомбезна, але...

Повисає пауза. Затяжна та неоднозначна. Не знаю, що він хотів сказати, але й мене це не дуже хвилює. Видихаю та розвертаюся по свою каву. Подумки вже обираю гардероб. Вирішую, що довга сукня ділового стилю буде в самий раз. Так нікого не спокушатиму, і Сікорського в тому числі.

Здригаюся від гучного голосу у вітальні.

— Есеніє, ти де?

Це тато. Мій наляканий погляд стрибає на чоловіка за столом, який теж вимогливо дивиться на мене.

— Це ще хто?

— Тато... — у пів тону відмахуюся і роздратовано питаю. — Ти чому ворота не замкнув?

Ставлю свою каву та йду до виходу з кухні. Мене охоплює паніка. Не розумію, навіщо тато приїхав, і не уявляю, що буде, якщо він побачить тут Руслана.

Виходжу з арки, батько стоїть посеред вітальні і оцінювальним поглядом окидає все довкола.

— Привіт, доню! Це чия машина під ворітьми? Невже твоя?

Нервово на мить закушую нижню губу. Не знаю, що відповісти, чомусь дуже страшно через присутність тут Руслана. Бо якби не він, наша розмова з батьком була б короткою. А так, мені страшно. Не хочу знову осуду та критики з його сторони. Бо поняття не маю, як батько прийме присутність поруч зі мною Сікорського.

— Не моя, — зірвано заперечую.

Серджуся на Руслана. І хаотично підбираю слова для відповіді. Бо потрібно швидко вигадати щось правдоподібне.

— Це моя машина, Володимире Володимировичу.

Так несподівано звучить за моєю спиною красивий хрипкий голос Сікорського.

Дідько, от хто його просив? Невже не міг просто помовчати? Навіщо він взагалі висунувся? Лютую в душі, дивлячись на батька великими очима, адже він заскочений побаченим. На його обличчі гримаса здивування.

— Доброго дня, Руслане Васильовичу! А ви, що тут робите? — батько примружується, вимогливо дивлячись на нас обох.

Чую, як чоловік позаду хмикає, а вже за секунду я здригаюся від його обіймів. Він притискає мене до себе і надто впевнено заявляє:

— Як, це, що я тут роблю? У нас з вашою донькою, Володимире Володимировичу, стосунки... Але я так розумію, ви іще не в курсі. Мабуть, Есенія забула вам розповісти...

Я декілька разів кліпаю, і намагаюся зрозуміти суть щойно сказаного. Які стосунки? І, що кому я повинна була розповідати? Він, що ненормальний? Це ж абсурд! Це повна брехня. Але вголос не зважуюся щось сказати чи заперечити. Налякано дивлюся на спантеличеного такими новинами батька і навіть уявити боюся, якою буде його реакція.