Глава 17

ЕСЕНІЯ

Встигаю дійти до арки, що веде на кухню, як позаду чую:

— Там заправлена кавова машина, якщо раптом захочеш кави.

Зробивши іще один крок, зупиняюся. Не знаю, що думати. І не знаю, як діяти. Адже мої накази на цього чоловіка не діють. А його слова про каву збивають мене з пантелику. Складається таке враження, що він мене не чує. І от як з ним бути?

Спочатку хотіла повернутися, але потім вирішила діяти його ж методами. Вдала, наче не чую, та подалася варити каву ще дідівським методом. Навмисно, йому на зло.

Все роблю повільно, а куди мені спішити. Чоловічок собі вирішив, що йому можна після однієї спонтанної ночі кохання. Ну, що ж хай мріє. Хоч я не в тій ситуації, щоб крутити носом, але чиєюсь маріонеткою теж не буду. Краще сидітиму в гордій самотності та без грошей. Ще якось місяць витягну. А там дивись, легше буде.

Нарешті закипіла моя кава. Покинувши думки, наливаю напій у чашку, додаю молоко, корицю і позаду чую:

— Есеніє, обід привезли... Але чому в домі досі немає кухарки? І де охорона? Чому обслуговчий персонал не на місці?

Поставивши чашку, пирскаю сміхом. А тоді оглядаюся на чоловіка.

— Пане Сікорський, схоже, ви погано на мене інформацію шукали. Я живу одна. І прислуги у мене нема. Я сама собі за кухарку та охорону. — зволожую вуста і, заклавши руки, спираюся на кухонну тумбу, дивлячись на чоловіка з пакетами від відомого ресторану. — А ще я вам сказала правду, я витратила пів мільйона батькових коштів, і за це він практично попросив мене піти з дому. А ще зірвала весілля... Тому, перш ніж брати мене у секретарки, раджу добре подумати. А раптом я так захоплююся онлайн-валютою, що витрачу кошти вашої компанії. Вам не страшно?

Звісно, я зараз блефую, але вже не знаю, як інакше спровадити цього впертого красеня.

А от він пильно з хвилину дивиться на мене, а тоді, поставивши пакети з доставкою на стіл, впевненою ходою йде до мене.

— Зараз саме час для покупки крипти... — заглядає відверто в очі і питає: — Скільки коштів тобі іще потрібно? Можу дати в борг...

Я хмикаю. Ідея хороша, але від цього чоловіка не можу взяти ні цента. Я залежна від цифр своїх прибутків до фанатизму, але після першого свого проколу, тепер все разів десять прораховую наперед. Тому зв’язуватися з цим чоловіком наміру не маю. Це занадто небезпечно та дуже ризиковано для мене. Не хочу опинитися з іще більшими проблемами, ніж маю в цей момент. Бо те, що є зараз, це по суті дрібниці. Такі моменти, як зараз, лише гартують і стануть для мене хорошим уроком.

— Безмежно вдячна, але від вас мені нічого не потрібно. — холодно випалюю. — І...

— Цього достатньо, — перебиває він мене і одразу просить: — Ходімо, будемо обідати.

Великими очима дивлюся на чоловіка, який йде до пакетів. Він взагалі мене чув? Що це за прикол? Ну от як з ним говорити?

Я дуже зла, але хочу їсти, тому, плюнувши на все, беру посуд та йду до столу. Ставлю тарілки на нього і пильно зиркаю на чоловіка, який хазяйновито розставляє контейнери з їжею.

— Руслане Васильовичу, я так розумію, ви не відстанете?

— Звісно, ні. — спокійно відмахується він, навіть не дивлячись на мене. — Ти потрібна мені, Есеніє. — ловлю на собі його пильний погляд. — Тому, манюня, чим швидше ти це збагнеш, тим краще для нас обох.

Завмираю. Його нахабність не вкладається в голові. Сперечатися з ним марно, щось доводити також. Тому невдоволено заявляю:

— Я не працюватиму у вас, доки ми не вкладемо договору співпраці...

— Манюня, цього тижня на це часу не буде. Тому не вередуй, сідай їсти, бо нам справді чекає чимало справ. А договір співпраці обов’язково вкладемо з наступного понеділка.

Дивлюся на надто впевненого у собі чоловіка і на те, як вправно він впорався з контейнерами, відкривши їх. Зловивши на собі його погляд, подаю йому тарілку і виделку. У тілі наростає неспокій та тривога від безпорадності. Адже цей чоловік діє на випередження, і його логіку мені зрозуміти важко.