Глава 16

ЕСЕНІЯ

Я дихати перестала і, навіть не моргаючи, дивлюся на Сікорського, який хазяйновито окупував мою вітальню. Весь такий діловий в окулярах, працює та, здається, робить вигляд, що не бачить мене. Дуже оригінальний спосіб ігнору, але мене це починає підбішувати. Нарешті ковтаю згусток, що застряг у горлі, і впевненою ходою йду до чоловіка.

Я здивована, він теж відривається від роботи і, знявши окуляри, пильно дивиться на мене. Від чого моя хода перестає бути такою впевненою. Зупиняюся, великими очима дивлячись на чоловіка. А він впевнено суне на мене. Я нервово ковтаю. Страшно, але я у себе вдома, тож я на своїй території. Відповідно боятися мені нічого і поступатися цьому нахабні я точно не буду.

Заглядаю в його смарагдові очі, а від них холодом безжальним віє. Кліпаю. І відчуваю, як в тілі коїться щось дивне. При моїй впертій впевненості, моє тіло геть по-іншому реагує на цього чоловіка.

— Я радий, що ти прокинулася, Есеніє. Я саме замовив нам обід. Бо після нього нас чекають справи. Ми спершу поїдемо в офіс, а тоді уже у справах.

Я прикипаю поглядом до вуст, від яких важко відірватися. Відчуваю, як серце нарощує ритм, але я не можу мовчати, бо тоді він прийме це як згоду. Схоже, йому не можна поступатися нічим. Цей чоловік занадто цілеспрямований. Тож треба було нам з ним зустрітися у тому клубі.

Намагаюся придушити у собі надмірні емоції, бо від них тремор розлітається тілом.

— Руслане, може, поясните, що ви тут робите? Я ж просила покинути мій будинок... Чи не так? — викидаю у відповідь на його слова.

Знову переходжу на «ви». Мені чомусь здається, що це буде бар’єром між нами.

— Есеніє, тобі потрібна робота, мені потрібен працівник. — холодно заявляє він. — Як на мене, все логічно. Тим більше, що зарплата мого особистого секретаря непристойно висока...

— Але вимоги пекельні, — заклавши руки, перебиваю його я.

Він, хмикнувши, пильно дивиться на мене, напевно, з хвилину, а тоді констатує факт.

— Вже почитала відгуки. Це добре. Але, Манюня, в цих відгуках є один недолік. Всі дівчата, які приходили до мене на роботу, чомусь вважали, що їм такі кошти будуть виплачувати за красиві очі, приготовану каву та принесені теки. Раніше практично всі з них працювали в компаніях, де весь день байдикували та поправляли макіяж. А мені майстри з мейкапу не потрібні. Вимоги до мого секретаря досить високі і мене не цікавлять красиві личка, довгі ноги та короткі спідниці. Мені треба, аби моя підлегла мала мізки, а не продовження шиї.

На вимоги Сікорського, посміхаюся просто йому в обличчя і зухвало заявляю.

— Отже, я теж вам не підходжу. Я несерйозна, некомунікабельна, я навіть з дому пішла, бо напередодні спустила пів мільйона батькових коштів...

— Есеніє, я в курсі всього. Тому не витрачай час на список своїх недоліків. Я маю повну інформацію на тебе, тому переодягайся, бо обід буде з хвилини на хвилину.

Він, розвернувшись, повертається до ноутбука, а я не те, що заскочена почутим. В мене немає слів. Не знаю, що сказати. Лише дивлюся у широку спину цього нахаби і мене зараз розірве від емоцій. Я настільки сердита, що не знаю, що сказати. Мені здається, я червона як буряк від злості, але, що йому сказати, щоб спровадити, не знаю. Задихаючись, роздратовано випалюю.

— Я нікуди не піду.

З шаленим хвилюванням топаю на кухню, обурюючись подумки. Має він повну інформацію на мене... То й що? Це не дає тобі права вказувати мені. Зрештою, я в своєму домі, а не в твоєму офісі. Ще подивимось, чия візьме.

Зітхаю. Як же мені хочеться, аби він зрозумів, що я притрушена на всю голову і зник з мого життя назавжди. Я боюся цього чоловіка, боюся себе поруч з ним. Бо знаю, що не зможу встояти проти спокуси. Коли він поруч, моє тіло вже не слухає мене. І це шалено бісить. Я хочу йому довести, що мені байдуже до нього, а не можу.